Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

- Я не знаю, що сказати, - шепочу я, намагаючись впоратися із собою.

І мені це погано вдається. Навіть не дивлячись на грізний вигляд, я все одно хочу його. А ще хочу, щоб він мене обійняв, заспокоїв. Щоб це був мій Дрого, який знає мене і по-своєму піклується.

І ще я зовсім заплуталася. Це що виходить? Раз Дрого тут, але мене не знає, і навіть більше - зневажає, тоді хто мене рятуватиме? Адже двох ідентичних особистостей не буває. Ще один Дрого не намалюється. Я так думаю. Хоча вже ні в чому не впевнена. Може розповісти цьому теперішньому все як на духу? Цікаво, який у цьому світі прототип психлікарні.

- А навіщо на мене накинулася? Знаєш? - оманливо спокійно цікавиться Дрого.

Він починав злитися. Знаю, бачу. Розвиток подібного сюжету я спостерігала неодноразово. Хоча б тут його ставлення до мене незмінне. Вибішувати його в мене завжди виходило на ура. Розуміючи, що це може погано закінчитися, я продовжила поводитися, як малахольна, вже усвідомлено. Не вірилося, що Дрого реально заподіє мені шкоду. Адже якщо залип тоді, то й зараз, по ідеї, повинен.

- Ні. Я перед цим головою вдарилася. Мабуть, щось пошкодила собі, - награно безтурботно знизала плечима.

- Почуття самозбереження! - усміхнувся він, а потім різко відрізав, - Досить! Толку від тебе ніякого. Повертаєшся в підвал догнивати.

Дрого розвертається та в мить зникає. Одразу ж поруч з'являються двоє тіней і беруть мене під руки. Усе сталося надто несподівано. Від шоку я починаю вириватися.

- Стій. Стій. Стій, - кричу я в порожнечу, - Я все знаю! Правда! Я все розповім. Дрого, повернися, будь ласка. Ти не можеш так зі мною вчинити...

З моїх очей котяться сльози. Жах стискає всі нутрощі. Господи, начебто не обділена мізками, а повелася як повна дурепа. Мене майже у висячому стані доводять до виходу, коли на моє величезне полегшення я чую незворушний голос:

- Відпустіть її.

Тієї ж секунди я опиняюся на підлозі. Оскільки ноги не тримають - падаю, боляче вдаряючись колінами. Веде вперед і я виставляю руки, рятуючи свою гарненьку мордочку від привітання з твердою поверхнею. Намагаюся віддихатися. Але не встигаю оговтатися, як поруч із моїм обличчям виникає аналог наших берців. Я не поспішаю дивитися вгору, знаючи, що там побачу. Його, такого неймовірно привабливого і недоступного, одягненого в стандартну чорну форму всіх вищих Волхів. Моя принизливо двозначна поза чітко демонструє моє становище в цьому світі та в його світогляді. Я не можу так швидко перемикатися. Тільки почала переставати його боятися і знову все з початку. По колу чи що?!

Втомилася, але неймовірним зусиллям волі беру себе в руки. Відштовхуюся від підлоги й повільно підіймаюся. Майже виходить. Коли випрямляюся, мене веде вбік. Від падіння рятує жорстке захоплення за лікоть на межі болю. Ми опиняємося занадто близько один від одного. Мимоволі впираюся вільною рукою йому в груди. Відчуваю биття серця. Швидке. Сильне. Дрого зависає наді мною. Нерішуче підіймаю очі й ловлю його голодний погляд. І знову опиняюся на підлозі, бо він грубо відштовхує мене від себе. Щоправда цього разу я притулилася на попу. Забитий куприк дивом не постраждав знову. Щось останнім часом мене стали часто кидати.

- Говори! - наказав сталевим голосом уже не мій демон.

Насилу піднялася і відійшла від нього якомога далі. Обняла себе руками, заздалегідь захищаючись від реакції на мою напівправду. Ну не зможе він зараз прийняти все!

- Не знаю як, але я можу переміщатися між світами. Це відбувається неусвідомлено. Я не контролюю цей процес. Сама я зі світу, де проживають тільки одні люди, - почала я свою, божевільну для кожної нормальної людини планети Земля, розповідь, - Перший раз я потрапила у світ під назвою Гродос, - я не хотіла тримати ефектну паузу, але вона вийшла сама собою, - Там я зустріла тебе. Через деякий час я повернулася назад у свій світ. Знову сама не знаю як. Ну а потім перемістилася сюди. До вас. Тільки вже в минуле. Тому ти мене і не знаєш. Ми ще просто не познайомилися.

На його обличчі не здригнувся жоден мускул, не відбилося жодної емоції. Я злегка забарилася від такого спокою.

- Продовжуй, - рівно скомандував він.

- Тоді ти мене врятував від озвірілих варварів, - зараз мій голос був м'яким, як ніколи, - Дав притулок, захист. Ти прийняв мене у світі, де був господарем, як... пожалів мене, коротше.

- Я пожалів людину? - у його голосі сарказм перемішався з невірою.

- Так, - упевнено кажу я, - Мабуть, у майбутньому ти змінив свою думку про людей на краще.

На мою нахабну заяву Дрого глузливо підняв одну брову, ту що поки що без шраму. Ну, так! Переборщила! Для нього люди так і залишилися ніким і нічим. Нижчими за нього за всіма параметрами. Лише мене він виділив з-поміж інших. Зробив своєю жінкою, незважаючи ні на що. Ось тільки його минулому варіанту це знати зараз ні до чого. Правда буде чревата. Не зможе він прийняти мене. Гордість, зарозумілість, упередження не дозволить.

- Чому ти впевнена, що потрапила в минуле?

- Не впевнена. Але впевнена, що це ти! Ніби як. Лише молодше виглядаєш. І шраму ще немає, - далі виходить ображено, - І мене не пам'ятаєш! Розумію - пояснення так собі, але це точно ти!

- Як я опинився в Гродосі? - раз він ставить таке запитання, значить вірить мені.