Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Анна

Майже місяць я проходжу реабілітацію в цьому престижному центрі. Рани затягнулись, кістки здається зрослись. Лікар сказав, що в мене просто чудова динаміка відновлення після важкої аварії. Правда, я досі накульгую на ліву ногу. Мені встановили титанову пластину. Я не знаю для чого, але лікар сказав, що так треба. В загальному почуваюсь добре. Тільки от від Влада, вже три тижні немає новин. Я спинним мозком відчуваю, що щось трапилось.

 Спочатку він телефонував по декілька разів на день. А  от після його останнього дзвінка я відчула занепокоєння. Він сказав, що в нього невеликі проблеми і потрібно трохи зачекати.

В мене навіть проскакували думки, що він мене покинув. Добре, що мама вчасно їх розвіяла розповідями, як він вдень і вночі чатував під дверима моєї палати. Не з жалю ж він це робив?

Я бачила, з якою ніжністю Влад дивився на мене, коли я отямилась. Не могло ж мені все це примаритись? Чи могло?

За цей не простий період я встигла обміркувати, все, що сталося перед тим, як мене збила машина.

Влад мені все розповів. Про те, як від початку справді хотів використати мене для своїх цілей. Але, як виявилось, почуття до мене були сильніші, ніж його невдала стратегія.

Чи пробачила я його? Пробачила…Всі люди роблять помилки, але не всі їх визнають. Не пам’ятаю хто це сказав, але батько часто так каже. Влад знайшов в собі сили і сам мені все розповів. Звичайно, якийсь неприємний осад залишився від думки, що хтось хотів зіграти на твоїх почуттях. Але ті почуття така дивна штука. Особливо коли вони надто сильні до цього чоловіка.

 А ще я дізналась справжню причину ненависті Влада до батька, чи то навпаки. Не важливо. І в деякій мірі зрозуміла, чим керувався Влад, коли вигадав все це. Але повірити в те, що тато вбивця я не можу, і Влад здається теж засумнівався. Ми з ним домовились, що після мого одужання обов’язково дізнаємось правду.

Через декілька хвилин до мене приходить батько і я виринаю зі світу думок. Він надто напружений і розгублений. Мені не часто доводилось бачити його таким. Зазвичай важко зчитати його емоції. Мабуть сталось щось серйозне. Він підходить і сідає на моє ліжко.

- Анно, я не хотів тебе хвилювати, але ти  всеодно скоро дізнаєшся, - говорить він опускаючи голову, а по мені пробігає неприємний холод.

- Що трапилось? Щось з Владом? – припускаю я. - Тату, говори, не тягни, - зі страхом і нетерпінням вимагаю.

- Влад в сізо, - випалює батько. – І йому світить строк, - його слова бетонною плитою б’ють по голові. Серце стискається від почутого і пропускає удар.

- Який ще строк, тату? Що він накоїв? – тепер воно шалено колотить від шоку.

- Влад побив Богдана, а той не довго думаючи заявив на нього в поліцію, щей купу свідків приволік, - виголосив батько. – Ситуація доволі невтішна і я не можу йому допомогти.

Чорт! Як таке могло статися? Нічого ж не передбачало біди. Влад навіть ніколи не згадував про нього.

- Але чому, тату? За що він так з Богданом? – не розуміючи запитую знов.

Батько тільки потер чоло і тяжко вдихнув.

- Він чомусь вирішив, що Богдан якось причетний до твоєї аварії. Не розумію з чого він це взяв, але не розібравшись побіг махати кулаками прямо під мерію. Білозерський йому цього не пробачить.

- О ні! Богдан нам погрожував, але я не думаю, що він здатний на таке. Не вірю, що це він, - хитаю головою.

- І що тепер буде з Владом?  Сильно він його приклав?– знову питаю батька.

- Ти і сама знаєш, йому світить 122 стаття, нанесення важких тілесних… - проголошує вирок.

Тепер я розумію, що Богдан захоче засадити його на максимальний строк. А це позбавлення волі до п’яти років. І судячи зі слів батька і зв’язків мажора, нічого  не можна зробити.

- Тату, я повертаюсь до Києва, - миттю приймаю рішення.  Вже на місці буду міркувати, що можна зробити.

- Я не буду перечити, - на диво швидко погоджується батько.

Своєю згодою він вводить мене в ступор. Я ж звикла до вічного перечення і заборон. Взагалі, здається після цієї аварії він змінився, чи що? Не подібний зовсім на себе.

І я змінилась. Як там кажуть,  «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». От і я стала така ж.

****

Я прилітаю пізно вночі. Сьогодні переночую в батьків, а завтра спробую добитися зустрічі з Владом.  Більше за все на світі я хочу його побачити, потонути в його обіймах. Але поки це неможливо. Надіюсь, що хоч уві сні зможу насолитись його присутністю. З цими думками повіки тяжіють і я провалююсь в міцний сон.

Наступного дня я зустрічаюсь з адвокатом Влада і дізнаюсь невтішні подробиці його справи. Богдан зняв побої, написав заяву і приволік трьох свідків.

Я, хоч і не досвічений юрист, але все ж розумію, що Влад тягне на максимальний строк. Здається, мої нерви на межі і я просто випрошую його адвоката влаштувати нам побачення. Ми повинні поговорити з ним.

Потім я їду на свою квартиру.  По дорозі заїжджаю в супермаркет. Кидаю в кошик йогурт, пластівці, воду без газу. Прямую до каси. Розумію, набір не такий ситний як хотілось. Розвертаюсь і крокую в хлібний відділ. Беру хліб для тостів, далі іду по шинку та сир. Тепер точно все.