Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Я нескоро забуду нашу розмову, Джиммі, — ​каже Чорний.

І я, — ​каже Синій. — Ви дали мені багато матеріалу для роздумів.

Най благословить вас Бог, Джиммі Рожевий, — ​каже Чорний.

І вас, сер, — ​каже Синій.

А тоді, востаннє потиснувши один одному руки, вони розходяться у протилежних напрямках, кожен поринувши у власні думки.

Повернувшись до своєї кімнати, Синій вирішує, що настав час поховати Джиммі Рожевого, позбутися його назавжди. Старий безхатько свою роль зіграв, а заходити далі не варто.

Синій радий, що нарешті зав’язав із Чорним контакт, але належного ефекту зустріч не мала, і, в цілому, вона вибила його з колії. Розмова начебто не стосувалася справи, але Синьому мимоволі здається, що саме про це Чорний і говорив — ​так би мовити, загадками, ніби хотів сказати щось, але боявся промовити вголос. Так, тримався Чорний доброзичливо, манери у нього приємні, але Синій все одно не може позбутися відчуття, що той бачив його як облупленого. Якщо так, то Чорний — ​один зі змовників: інакше навіщо йому говорити з Синім? Не від самотності ж. Якщо Чорний справді той, за кого себе видає, то самотність — ​не проблема. Ціле його життя складається у добре продуманий план, як лишитися самому, а отже, абсурдно пояснювати його готовність поговорити як спробу вирватися з лабет самотності. Він же так довго, більше року, уникав будь-якого людського контакту. Якщо Чорний урешті вирішив вирватися зі свого герметичного самітництва, то чого йому починати з розмови зі старим злиднем на вулиці? Ні, Чорний знав, що розмовляє із Синім. А раз знав, то знає, хто такий Синій. Тут без варіантів, каже собі Синій: він усе знає.

Коли надходить час писати наступний звіт, ця дилема нагально постає перед Синім. Білий нічого не казав про те, щоб зав’язувати з Чорним контакт. Синій мусив за ним спостерігати, не більше й не менше. Може, він узагалі порушив вимоги замовника. Якщо він включить цю розмову до звіту, Білий може обуритися. А з іншого боку, якщо не включить, а Чорний справді працює на Білого, то Білий одразу довідається, що Синій бреше. Синій довго це обмізковує, але до рішення так і не наближається. І так недобре виходить, і так погано: він це знає. Врешті він вирішує оминути цю розмову, бо досі плекає слабеньку надію, що він помиляється, й Білий із Чорним насправді не спільники. Проте й цей мізерний проблиск оптимізму швидко гасне. За три дні після того, як він відправляє неповний звіт, поштою приходить щотижневий чек, а ще в конверті записка: «Чому ви брешете?» — ​так Синій отримує неспростовні докази. Відтоді Синій живе зі знанням, що він у цьому з головою.

Наступного вечора він метрополітеном їде за Чорним на Мангеттен, вбраний у свій звичайний одяг — ​тепер уже не треба нічого приховувати. Чорний виходить із підземки на Таймс-сквер і певний час блукає серед яскравих вогнів, гамору і натовпу, що вирує навколо. Синій спостерігає за ним так уважно, ніби від цього залежить його життя, й не відходить далі, ніж на три-чотири кроки. О дев’ятій Чорний заходить у фоє готелю «Алгонкін», і Синій простує за ним. Там доволі людно, а столиків обмаль, тож коли Чорний всідається у кутовій ніші, яка саме звільнилася, Синьому видається цілком природним підійти і ввічливо спитати, чи не можна до нього приєднатися. Чорний не заперечує, тільки байдуже стенає плечима і жестом вказує Синьому на стілець навпроти. Вони кілька хвилин нічого один одному не кажуть, тільки чекають, коли хтось прийме у них замовлення, а тим часом розглядають жінок у літніх сукнях і вдихають шлейфи різних парфумів. Синій не поспішає кидатися в бій, він краще зачекає, хай справи йдуть своєю чергою. Коли офіціант нарешті підходить спитати, чого вони бажають, Чорний замовляє віскі марки «Чорний і Білий» із льодом, і Синій мимоволі сприймає це як таємний знак, що зараз стане весело. Він захоплюється зухвальством, безсоромністю й вульгарною одержимістю Чорного. Синій для симетрії замовляє той же напій. При цьому він дивиться Чорному у вічі, але погляд у того не зраджує жодних емоцій — ​він дивиться на Синього цілковито байдужими, мертвими очима, які мовби кажуть, що за ними нічого нема, і хай би як ретельно Синій шукав, нічого не знайде.

Проте його зухвальство виправдовує себе, й вони починають обговорювати переваги різних марок скотчу. Слово за слово, вони встигають поговорити про незатишне нью-йоркське літо, декор готелю, індіанців-алгонкінів, які жили тут давним-давно, коли замість міста були тільки ліси та луки, а Синій поволі вигадує роль, яку збирається грати цього вечора — ​життєрадісного базіки на ім’я Сніг, страхового агента з Кеноші, штат Вісконсин, який продає страхування життя. Прикинься дурником, — ​каже собі Синій, адже немає сенсу розкривати, хто він такий, нехай навіть він знає, що Чорний знає. Так вони і гратимуться в піжмурки, — ​каже він собі, — ​в піжмурки до кінця.

Вони допивають першу чарку й замовляють ще по одній, і ще, й коли розмова перескакує зі страхових таблиць на середню тривалість життя представників різних професій, Чорний видає фразу, що повертає розмову в геть інше русло.

А я, мабуть, у вашому списку на поганеньких позиціях, — ​каже він.

Га? — ​каже Синій, який поняття не має, чого чекати. Чим то він займається?

Я — ​приватний детектив, — ​прямо каже Чорний, спокійний і зібраний, і Синій відчуває спокусу виплюснути напій Чорному в обличчя, так його спантеличило й образило його зухвальство.

Та невже! — ​гукає Синій, швидко зібравшись і вдавши подив простака. —Приватний детектив, ви тільки уявіть. Просто переді мною. Ви тільки подумайте, що моя жінка скаже, коли я їй розповім. Я у Нью-Йорку п’ю із приватним детективом. Вона не повірить.

Я хочу сказати, — ​різкувато заявляє Чорний, — ​що очікувана тривалість життя у мене невелика. Принаймні за вашою статистикою.

Мабуть, ні, — ​не вгаває Синій. — ​Але ж яке життя цікаве! Життя, знаєте-но, не зводиться до того, щоб пожити подовше. Та половина чоловіків у Америці пожертвувала б десятком років на пенсії, аби пожити так, як ви. Розв’язувати справи, покладатися лише на власний розум, спокушати жінок, годувати свинцем поганців — ​Господи, та у вашого життя чимало переваг.

Це все вигадки, — ​каже Чорний. — ​Насправді робота детектива буває нуднувата.

Ну, у кожної професії є рутина, — ​продовжує Синій. — ​Але ви хоч знаєте, що тяжка праця врешті приведе до чогось надзвичайного.

Коли так, а коли й ні. Більшість часу — ​таки ні. Ось, наприклад, справа, над якою я працюю зараз. Я труджуся над нею вже більше року, нудота страшенна. Мені так нудно, що інколи здається, наче я ось-ось з’їду з глузду.

Чого ж це?

А ви самі погляньте. Моя робота полягає в тому, щоб за деким спостерігати — ​наскільки можу судити, людина то геть нічим не видатна — ​і надсилати звіти раз на тиждень. І все. Спостерігати за цим чолов’ягою, все описувати. Й нічого більше.

І чого тут поганого?

А те, що він ні чорта не робить. Сидить собі днями в кімнаті та пише. З глузду можна з’їхати.

Може, він вас дурить. Знаєте, присипляє пильність, перш ніж взятися до роботи.

Я спочатку теж так думав. Але тепер я вже певен, що нічого не