Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Про Вітмена багато байок ходило, — ​каже Чорний, жестом пропонуючи Синьому сісти на приступку будівлі за ними, і той слухається, а тоді й Чорний робить так само, і раптом вони просто сидять собі разом на літньому сонечку, базікають про все на світі, як давні друзі.

Еге ж, — ​каже Чорний, вмощуючись зручніше у лінивій надвечірній миті, — ​багато цікавих байок. Наприклад, про його мозок. Вітмен все життя вірив у науку френологію — ​знаєте, тлумачення виступів на черепі. У його часи це було дуже популярно.

Не можу сказати, що чув про це, — ​відповідає Синій.

Байдуже, — ​каже Чорний. — Важливо, що Вітмен цікавився мізками і черепами — ​він думав, що з них можна дізнатися все про характер людини. Хай там як, Вітмен помер у Нью-Джерсі років 50–60 тому, і після своєї смерті дозволив провести розтин.

Як він міг погодитися після смерті?

Точно, я неправильно висловився. Коли він дозволив, то ще був живий. Він просто дав знати, що не проти, якщо після смерті його розріжуть. Можна сказати, таке в нього було передсмертне бажання.

Славетні останні слова.

Точно. Багато хто вважав його генієм, бачте-но, от люди й хотіли поглянути на його мозок і подивитися, що в ньому особливого. Отже, у день смерті лікар вирізав Вітменів мозок, просто з черепа вийняв, і відправив у Американське антропометричне товариство на вимірювання і зважування.

Як велетенську цвітну капусту, — ​втручається Синій.

Точно, як великий сірий овоч. Аж тут стається цікавий поворот. Прибуває мозок у лабораторію, і тільки всі наготувалися братися до роботи, як асистент впускає його на підлогу.

І він розбився?

Розбився, звичайно. Мізки, бачте-но, не дуже міцні. Розмазався по підлозі — ​та й по всьому. Мозок найвидатнішого американського поета змели й викинули на сміття.

Синій пам’ятає, що треба грати свою роль, і видає хрипкий смішок, вправно відтворюючи сміх стариганя. Чорний і собі заходиться сміхом, і так лід між ними тане, тож ніхто й не сказав би, що вони — ​не давні друзі.

Тільки сумно уявити, як бідолаха Волт лежить у могилі, — ​каже Чорний. Сам-самісінький, без мізків.

Точно як теє опудало, — ​каже Синій.

Точно, — ​каже Чорний. — Точно як опудало із країни Оз.

Знову відсміявшись, Чорний каже: А є ще байка про те, як Торо приїхав навідати Вітмена. Теж цікава.

Він теж був поетом?

Не зовсім. Але все одно видатний письменник. Це він жив сам у лісі.

А, точно, — ​каже Синій, аби не перегнути зі своїм невіглаством. — ​Хтось мені колись про нього розповідав. Дуже він природу любив. Це ви про нього?

Саме так, — ​відповідає Чорний. — Генрі Девід Торо. Він приїхав сюди ненадовго з Массачусеттса й відвідав Вітмена у Брукліні. Але напередодні прийшов сюди, на Орандж-стрит.

Що, була в нього якась причина?

У Плімутську церкву прийшов, хотів послухати проповідь Генрі Ворда Бічера.

Гарна там місцина, — ​каже Синій, згадуючи, як приємно сидіти на порослому травою дворику. — Я й сам люблю туди зайти.

Туди ходило немало видатних людей, — ​каже Чорний. — Авраам Лінкольн. Чарльз Дікенс. Вони всі ходили цією вулицею й заходили в ту церкву.

Привиди.

Так, привиди оточують нас звідусіль.

А що ж ваша байка?

Все просто. Приходять Торо і його друг Бронсон Елкотт до Вітмена додому, на Міртл-авеню, й Волтова мати посилає їх у спальню на горищі, яку Волт ділив зі своїм розумово відсталим братом Едді. Все прекрасно. Вони ручкаються, обмінюються привітаннями і так далі. І щойно вони сідають поговорити про свої погляди на життя, як Торо й Елкотт бачать повний горщик просто посеред кімнати. Волт, звісно, був чолов’яга експансивний і нічого навіть не помітив, а ось гості з Нової Англії не могли підтримувати розмову, коли перед ними стояв горщик екскрементів. Тож вони врешті спустилися у вітальню і продовжили розмову там. Я розумію, це — ​дрібна деталь. Але ж коли зустрічаються два видатні письменники, вершиться історія, тож важливо встановити всі факти. І, бачте-но, цей горщик нагадує мені мізки на підлозі. Як подумати, то є в тому певна подібність форми. Гульки, вигини. Точно кажу, є паралелі. Мізки й кишки, людські нутрощі. Ми вічно говоримо, що треба зазирнути в голову письменнику, аби краще зрозуміти його твори. А як по суті, то нічого там особливо й нема — ​чи бодай воно нічим не відрізняється від того, що в інших.

А ви чимало про таке знаєте, — ​каже Синій, втрачаючи нитку розмови.

Таке маю хобі, — ​каже Чорний. — Мені цікаво знати, як жили письменники, особливо американські. Так я краще все розумію.

Зрозуміло, — ​каже Синій, якому нічого не зрозуміло, і з кожним словом Чорного зрозуміло все менше.

Візьмімо, скажімо, Готорна, — ​каже Чорний. — ​Добрий приятель Торо й, напевно, перший справжній американський письменник. Закінчивши університет, він повернувся до материного дому в Салемі, замкнувся у своїй кімнаті й не виходив звідти дванадцять років.

І що він там робив?

Писав.

І все? Писав — ​і все?

Писання — ​справа самотня. Вона займає все життя. Якоюсь мірою, свого життя у письменника нема. Що є він, що його нема.

Теж привид.

Точно.

Звучить загадково.

Так і є. Але Готорн лишив видатні твори, бачте-но, і ми й досі їх читаємо, хоча минуло більше ста років. В одному його творі чоловік на ім’я Вейкфілд вирішує розіграти свою дружину. Він каже, що збирається поїхати кудись у справах на кілька днів, але замість полишити місто, винаймає кімнату за рогом і вирішує подивитися, що буде далі. Він і сам точно не знає, навіщо це робить, але це його не спиняє. Минає дні три-чотири, але він ще не готовий повернутися додому, тож так і лишається у винайнятій кімнаті. Минають дні, йдуть тижні, спливають місяці. Одного дня Вейкфілд крокує своєю вулицею й бачить власний дім у жалобі. Це — ​його власний похорон, його дружина лишається вдовою. Збігають роки. Інколи він перетинається у місті з дружиною, якось навіть торкається її у натовпі. Але вона його не впізнає. Ідуть роки, понад двадцять років, Вейкфілд поступово старіє. Дощовитого осіннього вечора він бреде порожніми вулицями, випадково проминає свій старий дім і зазирає у вікно. У каміні гостинно палахкотить теплий вогонь, і він собі думає: а добре було б, якби я опинився там, сидів у тому затишному кріслі перед багаттям, а не стовбичив тут під дощем. Він без зайвих роздумів піднімається сходами у дім і стукає у двері.

І що далі?

І все, на цьому історія закінчується. Останнє, що ми бачимо — ​двері відкриваються, Вейкфілд із хитрою посмішкою заходить.

Ми так і не дізнаємося, що він каже дружині?

Ні, це кінець. Більше ні слова. Але він повертається у рідний дім, це ми знаємо, і до смерті лишається їй чулим чоловіком.

Небо над ними вже почало темніти, стрімко наближається ніч. На заході лишається останній рожевий проблиск, але день, можна сказати, вже добіг кінця. Зваживши на темряву, Чорний підводиться зі свого місця і простягає Синьому руку.

Приємно було з вами поговорити, — ​каже він. — ​Я й не зауважив, як ми тут засиділися.

І я радий, — ​каже Синій і зітхає з полегшею, що розмова скінчилася, бо його борода скоро відклеїться — ​від літньої спеки і нервів він пітніє.

Мене звати Чорний, — ​каже Чорний, тиснучи Синьому руку.

А мене