Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Шкода, — ​співчутливо каже Синій. Може, варто відмовитися від справи.

Я про це думаю. А ще подумую, що, може, варто взагалі кинути це ремесло й зайнятися чимось іншим. Знайти іншу роботу. Може, страховку продавати, а може, втекти із цирком.

Я й не думав, що буває так паршиво, — ​трясе головою Синій. — ​Але ви мені скажіть, чого ви зараз не стежите за тим чоловіком? Може, вам треба за ним наглядати?

У тому й суть, — ​каже Чорний. — ​Я можу навіть не завдавати собі такого клопоту. Я спостерігав за ним так довго, що знаю його краще, ніж самого себе. Варто про нього подумати — ​і я знаю, чим він займається, я знаю, де він, я все знаю. Доходить до такого, що я навіть із заплющеними очима можу за ним стежити.

Ви знаєте, де він зараз?

Удома. Як завжди. Сидить у своїй кімнаті, пише.

А про що він пише?

Не певен, але маю припущення. Думаю, він пише про себе. Свою біографію. Це — ​єдина можлива відповідь. Усе інше не підходить.

То чого стільки таємниць?

Не знаю, — ​каже Чорний, і в його голосі вперше бринять якісь почуття, злегка забарвлюючи слова.

Тоді все зводиться до одного питання, правда ж? — ​каже Синій, геть забувши про Сніга, і дивиться Чорному просто у вічі. — ​Чи знає він, що ви за ним стежите?

Чорний відвертається, мовби нездатний витримати погляду Синього, й каже із несподіваним тремом у голосі: — ​Знає, звичайно. У тому вся суть, правда ж? Він мусить знати, інакше це все не має сенсу.

Чому?

Бо я йому потрібен, — ​каже Чорний, і далі відводячи погляд. — ​Йому треба, щоб мої очі дивилися на нього. Я потрібен йому, аби довести, що він живе.

Синій бачить, як щокою Чорного котиться сльоза, проте не встигає відповісти, не встигає скористатися несподівано здобутою перевагою, як Чорний поквапцем підводиться, перепрошує й каже, що йому треба зробити один дзвінок. Синій чекає на нього ще хвилин 10–15, хоча й розуміє, що даремно гає час. Чорний не повернеться. Розмову завершено, і хай би скільки він тут іще просидів, нічого сьогодні більше не станеться.

Синій платить за напої й рушає назад до Брукліна. Звернувши на Орандж-стрит, він підводить погляд на вікно Чорного й бачить, що світло не горить. Байдуже, — ​каже Синій, — ​він скоро повернеться. Ми ще не скінчили. Забава тільки починається. Дочекаймося, коли відкоркують шампанське, отоді й побачимо, що до чого.

Зайшовши у кімнату, Синій починає крокувати туди-сюди, намагаючись спланувати подальші дії. Йому здається, що Чорний нарешті припустився помилки, хоча він і не певен до кінця. Попри всі докази, Синій ніяк не може позбутися відчуття, ніби все це зроблено навмисне, що Чорний до нього звертається, веде його, так би мовити, вперед, підштовхує до фіналу, який запланував сам.

Та все ж, відбувся який-не-який прорив, і вперше від початку справи він не топчеться на місці. Зазвичай Синій святкує кожен маленький тріумф, ось тільки сьогодні він не в гуморі поплескувати себе по плечу. Сум заглушає всі інші почуття, він не відчуває завзяття, він розчарований у світі. Факти нарешті його зрадили, і він мимоволі приймає це на свій рахунок, адже прекрасно розуміє, що, хай би як подавав собі цю справу, він — ​теж її частина. Тоді він підходить до вікна, зиркає на будинок по той бік вулиці й бачить, що у кімнаті Чорного загорілося світло.

Він лягає в ліжко і думає: бувайте, пане Білий. Вас же насправді й не існувало ніколи. Не було ніякого Білого. А тоді: бідолаха Чорний, бідна його душа. Бідолаха, нещасний, пусте місце. А тоді, коли його повіки стають важчими і його починає накривати приплив сну, йому спадає на думку, що все має колір. Все, що ми бачимо, все, чого ми торкаємося — ​все на світі має колір. Борючись зі сном, він починає складати список. Ось, наприклад, синій і всі його відтінки: є синиці, блакитні сойки, синьошийки. Є волошки та барвінок. Є пообіднє небо над Нью-Йорком. Є чорниці, ожина та Тихий океан. Є синяк, є синя стрічка, є голуба кров. Є голоси, мовби створені, щоб співати блюз. Є батькова поліцейська форма. Є сині комірці та синя далина. Є колір моїх очей і моє прізвище. Він завмирає, бо раптом не може вигадати більше нічого синього, й переходить до білого. Є чайки, — ​каже він, — ​і крячки, й лелеки, і какаду. Є стіни цієї кімнати, постіль на моєму ліжку. Є конвалії, гвоздики й пелюстки стокроток. Є прапор миру і жалобний колір у Китаї. Є сім’я і материнське молоко. Є мої зуби. Є білки моїх очей. Є окунь білий, є біла береза, є білі мурашки. Є президентський дім і біла гниль. Є біла брехня та білий гарт. Тоді він без вагань переходить до чорного, починаючи з чорного списку, чорного ринку та Чорної руки. Є ночі над Нью-Йорком, — ​каже він. — Є бейсбольна команда «Блек Сокс». — Є чорнуха й ворони, затемнення й чорна мітка, Чорний вівторок і чума — ​чорна смерть. Є чорна заздрість. Є моє волосся. Є чорнило у ручці. Є світ, який бачать сліпі. Нарешті стомившись від гри, він поринає у дрімоту, сказавши собі, що кінця-краю цьому немає. Він засинає, снить те, що сталося давним-давно, а тоді раптом прокидається серед ночі та знову береться крокувати кімнатою, роздумуючи, що робити далі.

Настає ранок, і Синій знову береться гримуватися. Він прикинеться комівояжером компанії «Фуллер Браш» — ​уже випробуваний трюк. Наступні дві години йде на те, щоб терпляче організувати собі лисину, вуса, зморшки навколо очей і рота. Він сидить перед дзеркальцем, як актор старосвітського водевілю в турне. Незабаром по одинадцятій збирає щітки у скриньку й переходить через дорогу до будинка Чорного. Відкрити замок вхідних дверей — ​для Синього дитячі забавки, роботи на кілька секунд, і, прослизнувши до під’їзду, він мимоволі відчуває давнє завзяття. Тільки без вибриків, — ​нагадує він собі, піднімаючись сходами до поверху Чорного. Це просто для того, щоб зазирнути всередину, запам’ятати, як виглядає кімната, на майбутнє. Проте завзяття Синій не може погамувати. Річ не просто в тім, щоб побачити кімнату — ​він побуває там сам, постоїть у тих чотирьох стінах, подихає тим же повітрям, що й Чорний. Все, що станеться після цієї миті, вплине на все інше. Двері відчиняться, й після того Чорний навіки лишиться в ньому.

Він стукає, двері прочиняються, й раптом відстань зникає, річ і думка про річ зливаються в одне. Чорний тут, стоїть на порозі з ручкою-пером у правій руці, ніби його відірвали від роботи, але щось у його очах підказує, що він на Синього чекав, змирився із невблаганною правдою, та йому, власне, вже й байдуже.

Синій пускається у довгу промову про щітки, вказує на валізу, перепрошує, просить зайти — ​все на одному подиху, у швидкому, тисячу разів відточеному темпі комівояжера, який намагається збути свій товар. Чорний спокійно його впускає, каже, що зубна щітка не завадить, а Синій, переступивши поріг, не змовкаючи, теревенить про гребінці та щітки для одягу, аби тільки слова пливли, а сам тим часом оглядає кімнату, вбирає те, що можна увібрати, обдумує побачене, відвертаючи при цьому увагу господаря дому від справжньої причини візиту.

Кімната виглядає приблизно так, як він її собі уявляв,