read-books.club » Фентезі » Чотири сезони 📚 - Українською

Читати книгу - "Чотири сезони"

206
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чотири сезони" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45
Перейти на сторінку:
вони кололи багнетом діточок і палили шпиталі. Безплатні вечері їм, ключі від міста, квитки на футбольні ігри професійних команд. – Він відсалютував склянкою в бік Тода. – Як воєнних злочинців за те, що виконували накази й директиви судять лише тих, хто програв. – Він випив і зайшовся кашлем, від чого його щоки знову порожевіли.

Під час цієї промови Тод неспокійно совався на стільці, як це робив завжди, коли батьки обговорювали вечірній випуск новин. «Старий добрий Волтер Клондайк» – називав його тато. На політичні погляди Дюссандера йому було так само начхати, як і на акції Дюссандера. У його уявленні люди вигадали політику, щоб прикривати нею інші штуки. Як, наприклад, коли він торік хотів помацати, що там під сукнею в Шарон Екерман. Шарон сказала, що це погано, так робити не можна, хоча тон її голосу свідчив про зовсім протилежне – її ця ідейка зацікавила. Тому він навішав їй, що хоче стати лікарем, коли виросте, і тоді вона йому дозволила. Це й була політика. Він хотів почути про німецьких лікарів, які намагалися спарувати жінок із собаками, саджали близнюків у холодильник, щоб дізнатися, помруть вони одночасно чи хтось протягне довше, а ще про електрошокову терапію, й операції без анестезії, і німецьких солдатів, які ґвалтували стільки жінок, скільки хотіли. Усе інше було просто нудною дурнею, якою прикрили все гидюче після того, як хтось прийшов і поклав усьому край.

– Якби я не виконував наказів, мене б убили. – Дюссандер важко дихав, його торс розгойдувався в кріслі вперед-назад, і рипіли пружини. Навколо нього висіла хмарка перегару. – Завжди був російський фронт, nicht wahr[62]! Наші лідери були божевільні, безперечно, але хіба з божевільними сперечаються? Особливо коли найбожевільнішому з них таланило, як самому Сатані? Він дивом уник блискучої спроби прикінчити його. Тих, хто це замислив, задушили струною від піаніно. Душили повільно. А їхню передсмертну агонію зняли на плівку, щоб була наука еліті…

– Ага! Круто! – поривчасто викрикнув Тод. – А ви те кіно бачили?

– Так. Я бачив. Ми всі бачили, що стається з тими, хто не хоче чи не може бігти поперед вітру й чекати кінця бурі. Те, що ми тоді робили, було правильно. Для того часу й місця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але…

Його погляд упав на склянку. Порожню.

– …але я не хочу про це говорити, навіть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживанні нема нічого привабливого. Мені снилися сни… – Із коробки на телевізорі він повільно витяг цигарку. – Так. Роками снилися. Чорнота, а в ній звуки. Двигуни тракторів. Бульдозерів. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людські черепи. Свистки, сирени, постріли з пістолетів, пронизливі крики. Двері вагонів для худоби, що гуркочуть, відчиняючись, у холодні зимові пообіддя.

А потім у моїх снах усі звуки припинялися – і в темряві розплющувалися очі, блискучі, мов очі тварин у тропічному лісі. Багато років я жив на краю джунглів, і, мабуть, тому в цих снах відчував запах джунглів. Прокидався я весь мокрий від поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон – це насправді». Бразилія, Парагвай, Куба… вони – це сон. У реальності я досі в Патині. Сьогодні росіяни вже ближче, ніж учора. Дехто з них пригадує, як у сорок третьому вони змушені були їсти заморожені трупи німців, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячої німецької крові. Подейкували, хлопче, що деякі так і зробили, коли прийшли в Німеччину: перетяли горло кільком полоненим й пили їхню кров із черевиків. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб світ, який не хоче в це вірити, не мусив би вірити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити».

Тод слухав дуже уважно і з великою цікавістю, хоч раніше й був неуважний. Усе, що той розповідав, було чудово, але він не сумнівався, що наступні дні подарують щось іще цікавіше. Дюссандера потрібно лише трохи підштовхнути. Чорт, пощастило ж йому. Багато хто в його віці вже впадає в маразм.

Дюссандер глибоко затягнувся цигаркою.

– Згодом, коли сни припинилися, бували дні, коли мені ввижалося, ніби я бачу когось із Патина. Не наглядачів чи колег-офіцерів. Завжди тільки в’язнів. Пригадую один день у ФРН, десять років тому. На автобані сталась аварія. Транспорт зупинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морисі»[63], слухав радіо, чекав, коли всі поїдуть. Глянув праворуч. У сусідній смузі стояв старезний «Фіат сімка», і чоловік за кермом дивився на мене. Років п’ятдесят, хворий вигляд. На щоці в нього красувався шрам, волосся було сиве, коротке, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, але транспорт і не думав рухатись. Я крадькома поглядав на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що він дивиться на мене. Обличчя непорушне, мов смерть, очі глибоко запалі. Раптом мене охопила впевненість у тому, що він був у Патині. Був там і впізнав мене.

Дюссандер провів рукою по очах.

– Тоді зима була. Чоловік був у пальті. Але якби я вийшов із машини, підійшов до нього, змусив зняти пальто й закасав рукав сорочки, то на руці побачив би номер – я в цьому нітрохи не сумнівався. Урешті-решт машини в заторі знову рушили. Я від’їхав од «сімки». Якби ми так простояли ще десять хвилин, я б, напевно, не витримав, вийшов із машини й витяг старого з-за керма. Я б його віддубасив, навіть якби не знайшов того номера. Віддубасив би за те, що так на мене зиркав. Невдовзі по тому я виїхав із Німеччини назавше.

– Пощастило, – зауважив Тод.

Дюссандер тільки плечима знизав.

– Усюди було однаково. У Гавані, Мехіко, Римі. Знаєш, я три роки в Римі прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловік… жінка у вестибюлі, яку, здавалося, більше цікавив я, ніж журнал… офіціант у ресторані, що кидав на мене погляди, обслуговуючи інших відвідувачів. Я був свято переконаний, що ці люди вивчають мене, і тієї ночі мені снився той сон – звуки, джунглі, очі.

Та коли я переїхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кіно. Раз на тиждень вибирався кудись поїсти, в один із тих фаст-фудів, де так чисто, затишно і світло від ламп денного світла. Тут, у будинку, я складав пазли,

1 ... 44 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чотири сезони"