Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Тим часом армія сидітиме тут і нічого не робитиме, пагорби перед нею будуть практично безборонні, тоді як Бетодові дістанеться задосить часу на те, щоб піти на північ, зарізати Шукача та його друзів і повернутися на свої позиції. Коли ж армія нарешті дістане нового командувача й нападе на ці позиції, поза сумнівом, загине безліч їхніх же людей. Усе це буде абсолютно безглуздим, безцільним марнотратством. Буррова труна ледве зникла з поля зору, та вже можна було подумати, ніби покійного взагалі ніколи не було на світі. Вест відчув, як жах розходиться по його горлу, готовий задушити його люттю й досадою.

— Але ж Шукач і його північани, наші союзники… вони розраховують на нашу допомогу!

— Не пощастило, — зауважив Крой.

— Прикро, — пробурмотів Полдер і різко вдихнув, — але ви, полковнику Весте, маєте розуміти, що ми не маємо над усім цим жодної влади.

Крой напружено кивнув.

— Жодної влади. І на цьому все.

Вест витріщився на двох генералів, і його накрило жахливою хвилею безсилля. Того самого відчуття, що охопило його, коли принц Ладісла вирішив перетнути річку, коли принц Ладісла вирішив віддати наказ про наступ. Того самого відчуття, з яким він вибрався з туману зі кров’ю в очах і зрозумів, що вони програли. Того самого відчуття, наче він — звичайнісінький спостерігач. Того самого відчуття, якого він пообіцяв собі ніколи не допускати знову. Можливо, в цьому був винен він сам.

Обіцянки треба давати лише тоді, коли певен, що можеш їх дотримати.

Творець королів

Надворі було спекотно, і у великі вітражні вікна лилося сонячне світло, залишаючи на кахляній підлозі Осередку лордів барвисті візерунки. У цьому великому приміщенні зазвичай, навіть улітку, дихалося вільно й панувала прохолода. Сьогодні ж повітря тут було сперте, задушливе, стояла неприємна спека. Джезаль знов і знов тягнув себе за спітнілий комірець, намагаючись впустити під форму трохи повітря й водночас не припиняючи напружено виструнчуватися.

Востаннє він стояв на цьому місці, спиною до вигнутої стіни, в день розпуску Гільдії мерсерів. Важко було уявити, що це сталося трохи більше ніж рік тому, — так багато сталося відтоді. Тоді він думав, що в Осередку лордів не може бути більше людей, більшого напруження, більшого захвату. Як же Джезаль помилявся…

Вигнуті трибуни, що займали більшу частину зали, були напхом напхані наймогутнішими дворянами Союзу, а повітря — сповнене їхнього вичікувального, тривожного, наляканого шепоту. Прийшли й затамували подих усі члени Відкритої Ради, сидячи плечем до отороченого хутром плеча; на кожному виблискував ланцюг, золотий чи срібний, який вказував, що це — голова своєї родини. Джезаль розумівся на політиці хіба трохи краще за гриба, але навіть він не міг не захвилюватися через важливість цієї події. Обрання нового верховного короля Союзу шляхом відкритого голосування. Подумавши про це, Джезаль відчув, як у його горлі щось нервово затріпотіло. Серйознішу подію годі було й уявити.

Жителі Адуа, безперечно, знали це. За стінами, на вулицях і площах міста, вони з нетерпінням чекали на звістку про рішення Відкритої Ради. Чекали на можливість привітати свого нового монарха — чи, може, освистати його, залежно від вибору. За високими дверима Осередку лордів площа Маршалів перетворилася на суцільний величезний натовп: кожному й кожній в Аґріонті відчайдушно хотілося раніше за всіх почути звістку зсередини. Завдяки цьому результату вирішиться майбутнє багатьох, буде виплачено великі борги, хтось здобуде, а хтось утратить статок. На публічну галерею пустили лише небагатьох щасливчиків, але їх усе одно було достатньо, щоб глядачі довкола балкона з’юрмилися, ризикуючи бути виштовхнутими й полетіти на кахляну підлогу внизу.

Дзвінко відчинились інкрустовані двері у віддаленому кінці зали; відлуння відбилося від далекої стелі і прокотилося великим приміщенням. Залунав шурхіт: усі до одного радці крутнулися на своїх місцях, щоб поглянути на вхід. А тоді затупали ноги: проходом між лавами не зупиняючись покрокували члени Закритої Ради. За ними поспішала зграйка секретарів, писарів і блюдолизів, тримаючи в завзятих руках папери та облікові книги. На чолі процесії, похмуро насупившись, крокував лорд-камергер Хофф. За ним ішов Сульт, увесь у білому, і Маровія, весь у чорному. Їхні обличчя були однаково серйозні. Далі йшли Варуз, Халлек і… У Джезаля витягнулося лице. Не хто інший як Перший з-поміж магів, знову вбраний у свою епатажну чаклунську мантію. Пліч-о-пліч із ним скрадався його учень. Баяз усміхався так, ніби просто прийшов до театру. Їхні погляди зустрілись, і маг нахабно підморгнув. Джезаля це аж ніяк не звеселило.

Старигані під дедалі гучніше бурмотіння посідали у свої високі крісла за довгим вигнутим столом навпроти дворян на трибунах. Їхні асистенти розмістилися в менших кріслах, розклали папери, розгорнули книги і стиха зашепотіли до своїх господарів. Напруження в залі зросло, знову наблизившись до відвертої істерії.

Джезаль відчув, як по його спині пробігає дрож і на ній виступає піт. Там, поряд з архілектором, був Ґлокта, і це знайоме обличчя його аж ніяк не заспокоювало. Адже Джезаль того ранку й усю ніч перед тим був у Арді. Зайве й казати, що він не відмовився від неї, проте руки та серця їй теж не запропонував. Від постійних роздумів про цю проблему йому вже йшла обертом голова. І що більше часу він проводив із дівчиною, то нереальнішим здавалося будь-яке з цих рішень.

Ясні, наче від лихоманки, очі Ґлокти раптом метнулися до його очей, вдивилися в них, а тоді швидко перевели погляд. Джезаль силоміць ковтнув. Він влип у неабияку чортівню, далебі. І що йому робити?

Ґлокта швидко й сердито зиркнув на Лютара. «Просто щоб нагадати йому, як у нас справи». Тоді крутнувся у кріслі, витягнувши ногу, що пульсувала болем, скривившись і сильно втиснувши язика в голі ясна: відчув, як клацнуло коліно. «У нас є важливіші справи, ніж Джезаль дан Лютар. Набагато важливіші справи».

«Лише сьогодні влада перебуває в руках Відкритої Ради, а не Закритої. Дворян, а не чиновників. Багатьох, а не обраних». Ґлокта поглянув далі вздовж столу, на обличчя видатних людей, які щонайменше останній десяток років визначали курс Союзу: Сульта, Хоффа, Маровії, Варуза й усіх інших. Усміхався лиш один із членів Закритої Ради. «Той, хто з’явився останнім і кому раді найменше».

Баяз сидів у своєму високому кріслі в супроводі однієї-єдиної людини — свого блідого учня Малакуса Кея. «А такого товариства, здається, було б замало всякому». Перший з-поміж магів, вочевидь, насолоджувався цим тривожним напруженням так само сильно, як його колеги його жахалися; його усмішка здавалася до абсурду недоречною серед їхніх насуплених облич. «Стурбовані обличчя. Спітнілі лоби. Нервові перешіптування із друзяками. Усі вони сидять на лезі бритви. І я, звісно, теж. Не забудьмо нещасного Занда дан Ґлокту, самовідданого державного службовця! Ми тримаємося за владу самими нігтями — і втрачаємо, втрачаємо хват. Сидимо, наче обвинувачувані на власному судовому процесі. Ми знаємо, що от-от прозвучить вердикт. Чи стане він незаслуженою полегкістю?» Ґлокта відчув, як кутик його рота підіймається в усмішці. «Чи