Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

до будиночка. У кімнаті було повно чоловіків, щонайменше десятеро, і всі вони зібралися біля каміна. Ніна відчула, як напружилося все тіло. Цієї миті вона щиро зраділа б, побачивши дрюскелле, котрі не п’ють і дотримуються суворих правил щодо поведінки з жінками. Їй не залишалося нічого, крім як безсоромно брехати далі.

— Та ще й із джентльменами, які нас захистять!

— Ви хто такі? — підозріливо запитав чоловік.

Ніна проштовхнулася повз нього, наче була тут господинею.

— Хіба ж нам не пощастило, Інґер? Ходімо до вогню. І зачиніть двері… — Ніна поклала руку чоловікові на груди. — Перепрошую, як вас звуть?

Він кліпнув.

— Андерс.

— Будь розумничком і зачини двері, Андерсе.

Дівчата посунули всередину, і Ніна відповіла на здивовані погляди чоловіків широкою усмішкою.

— Я знала, що Джел покаже нам шлях, Інґер. А твій батько неодмінно щедро нагородить усіх цих добродіїв.

На якусь мить дівчина здалася приголомшеною, і Ніна вже вирішила, що їм гаплик. Та потім її обличчя прояснилося:

— Так! Так, авжеж! Мій батько надзвичайно щедрий, коли йдеться про мою безпеку.

— До того ж ти заручена з найбагатшим чоловіком в Овер’юті. — Ніна підморгнула дядькам, котрі зібралися навколо вогню. — Ну, гадаю, сьогодні ввечері Джел благословив і вас, джентльмени. Тож хто із вас охоронятиме нас?

— Охоронятиме? — перепитав чоловік із густими рудими бровами, що сидів біля вогню.

— Цілісіньку ніч.

— Пундику, ти, схоже, щось плутаєш…

— Батько леді Інґер надзвичайно щедрий, та він навряд чи витратить десять тисяч криддів на кожного з вас, тому доведеться обрати одного щасливчика.

— Десять тисяч криддів?

— Саме стільки він заплатив минулого разу, чи не так? Коли ми заблукали в тій кумедній місцині на півдні. Утім, тепер, коли ти стала нареченою найбагатшого в Овер’юті чоловіка, гадаю, винагороду подвоять.

— І хто ж цей славнозвісний наречений? — поцікавився якийсь бородань.

— Ви чули про Бернгарда Болле, котрий заробив свої статки на копченій форелі? А про Інґвара Гальса, власника лісових угідь від Ельб’єна до Ісенвеє? Ну от, Леннарт Бйорд багатший за них усіх.

— Леннарт Бйорд? — перепитав бородань.

— Звучить знайомо, — відгукнувся хтось від грубки. Ніна неабияк у цьому сумнівалася, адже щойно вигадала багатія.

— Я перший зустрів панянок, — нагадав здоровань із рушницею. — Як не крути, на нагороду заслуговую саме я.

— Хіба це чесно? Ти випадково опинився біля дверей!

— Та годі вже, не сваріться, — попросила Ніна, цитьнувши, як шкільна вчителька, коли чоловіки взялися обговорювати, кому стояти на варті. — Леннарт Бйорд віддячить вам усім.

Ніна та «Інґер» улаштувалися в куточку, притулившись спинами до стіни, і стежили за сваркою.

— Це жалюгідно, — вже закипала дівчина, упершись ліктями в коліна й напинаючи спідницю аж на носаки черевиків.

— Перепрошую.

— Через тебе ми здаємося слабкими. Щоразу, коли ми так поводимося, чоловіки дивляться на нас і бачать лише слабкодухість.

— А хіба слабкодухість — це погано? — перепитала Ніна, ледве стримуючись. Вона була виснажена, замерзла, до того ж сьогодні копáла могилу коханому. — Просто зараз вони бачать не двох самотніх вразливих дівчат, а два мішки з грошима.

— Ми не були вразливими. У мене є револьвер і ніж. А у тебе — ті неоковирні дротики.

— А може, у тебе в пальті ховається ще й дюжина рук? Дядьків тут значно більше.

Власне, Ніна підозрювала, що змогла б упоратися з ними всіма, та для цього довелося б продемонструвати свою справжню силу, а отже, вбити разом з усіма ще й дівчину.

— Вони п’яні. Ми б дали собі раду.

— Не слід встрягати в бійку, у якій не можеш перемогти, — роздратовано кинула Зенік. — Припускаю, ти тренувалася потайки й ніколи не мала справжнього бойового інструктора. Сила не пробачає недбалості.

Жиляста дівчина щільніше загорнулася в пальто.

— Ненавиджу все це. Ненавиджу те, як вони дивляться на нас. Мій батько такий самий. Він вважає неприродним, якщо дівчина хоче мати змогу воювати, полювати й добувати собі їжу. Це буцімто позбавляє чоловіків їхньої ролі захисника.

Ніна пирхнула.

— Для них це справжня трагедія. А що твоя мати про це думає?

— Моя мати — ідеальна дружина, от тільки не народила батькові жодного сина. Вона завжди слухається його наказів. — Дівчина зітхнула. Збудження від бійки та хуртовини минулося, і вона раптом здалася виснаженою. Її волосся того надзвичайного відтінку осіннього лісу — каштанового, рудого та золотавого — розкуйовдилося й упало на смагляві щоки вологими від снігу та сплутаними пасмами. — Я не можу її звинувачувати. Так улаштований світ. Вона непокоїться, що я стану вигнанкою.

— Тому тебе відправили до монастиря в чорта на рогах?

— Де я не вскочу до якоїсь халепи й не зганьблю їх перед друзями. Не вдавай, наче ти думаєш інакше. Я бачила, як ти дивилася на мене, коли допомогла нам на галявині.

— Ви перевдяглися в солдатів. І мене це дещо заскочило зненацька.

До того ж вона збиралася дотримуватися своєї легенди, а не заводити дружбу з гришею, хай навіть та могла б допомогти їй потрапити на фабрику.

— Якщо ти не помітила, я подорожую самотою й сама заробляю собі на життя.

— У тебе інша ситуація. Ти вдова.

— Ти так кажеш, неначе заздриш мені.

Дівчина потерла рукою чоло.

— Вибач. Я не подумала.

Ніна уважно подивилася на неї. У дівочих рисах було щось невблаганне — високі вилиці, суворий прямий ніс. Трохи ніжності їй додавали лише пухкі губи. Це обличчя з упертими рисами кидало виклик. Воно було привабливим.

— У нас більше спільного, ніж ти собі думаєш. — Ніна смикнула підборіддям у бік чоловіків, котрі взялися боротися на руках за право на щедру винагороду, якої жодному з них не судилося отримати. — Твоїм батьком керує страх, це він змушує чоловіків вигадувати дурнуваті правила, які не дозволяють подорожувати самотою чи їздити верхи так, як тобі заманеться.

Дівчина стримала сміх.

— Чого їм боятися? Цілий світ належить їм.

— А ти подумай-но про все, чого ми зможемо досягти, якщо отримаємо рівні з ними права.

— Якби вони справді нас боялися, тобі б не доводилося дурнувато посміхатися й причепурюватися.

Ніна підморгнула їй.

— Ти вже бачила, як я дурнувато посміхаюся. А якщо я вирішу причепуритися, краще сядь, щоб утриматися на ногах.

Дівчина приглушено пхикнула.

— Я Ханна.

— Приємно познайомитися, — відповіла Ніна. — Я Міла. — Того вечора їй безліч разів довелося збрехати, однак називатися несправжнім ім’ям чомусь здавалося нечесним.

— Ти ж не сподіваєшся, що нам вдасться поспати, чи не так, Міло? — Вираз Ханниного обличчя був проникливий.

— У жодному разі. Ти триматимеш руку на кинджалі, а перша вахта моя.

Зенік торкнулася рукою рукава,