Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Амалія дотягнулася до степлера. Ліне відібрала його, погладила доню по голівці.

— Ну, добре! Ми одягнемося і підемо гуляти!

Ліне побіжно проглянула решту документів, уже хотіла вставати з-за столу, як щось на моніторі змусило її затриматися. Крихітна деталь ледь не промайнула повз її увагу. Ім’я. Лист від комуни був підписаний керівником служби водопостачання і каналізації, Роґером Ґюдімом.

Ґюдім — не надто поширене прізвище.

Вона згадала фото Яна Ґюдіма та інших потенційних грабіжників на стіні у підвалі батька. У якийсь же спосіб вони роздобули ключа до занедбаної насосної станції!

Ґюдім… Можливо, родина…

Амалія тягнула її за одяг.

— Мамо!

— Зараз, моя маленька, — промовила Ліне. — Уже йдемо на прогулянку…

Вона допомогла доні взутися, взяла велосипедні шоломи.

На асфальті, перед автом, лежав чорний кіт. Коли вони вийшли з дому, він підхопився і побіг вулицею. Амалія — за ним.

— Ні! Стій! — закричала Ліне.

Вона кинулася за Амалією і наздогнала її, коли та вже ледь не вибігла на дорогу.

— Може над’їхати машинка, — помахала малій пальцем.

— Киця, — Амалія показала на кота, який уже далеко відбіг вулицею.

— Ходімо на дитячий майданчик, — запропонувала Ліне, вдягаючи на доню шолом.

На їхній вулиці ні в кого не було маленьких дітей, і вони зазвичай їздили на велосипеді на дитячий майданчик на Вардеваєн, де бували знайомі дітки.

Амалія сиділа в дитячому сідлі за спиною Ліне, співала й розгойдувалася у такт мелодії.

Батько має доступ до реєстру населення, думала Ліне, крутячи педалі. Кілька клацань по клавішах змогли б розповісти їй, чи не перебуває начальник служби водопостачання та каналізації у родинних зв’язках з одним із підозрюваних у пограбуванні. Тоді б картина вималювалася значно виразніше.

На майданчику нікого не було. Амалія побігла до гірки, вилізла нагору і з’їхала вниз. За другим разом захотіла, щоб з нею з’їхала й мама. Потім гірка їй надокучила і вона вилізла на гойданку. Мама гойдала, а доня аж вищала від захоплення.

Задзвонив мобільний. Телефонувала Генрієтте Коппанг. Ліне сіла на лавочку віддалік.

— Ти працюєш? Не вдома? — запитала Генрієтте.

— На дитячому майданчику з Амалією. Ти щось знайшла?

— Мала пару цікавих розмов. Будеш завтра вдома?

— Так!

— Може, зустрінемося у тій кав’ярні, що й минулого разу? Розкажу більше!

Ліне глянула на гойданку.

— Мені доведеться взяти з собою Амалію.

— А я візьму Юсефіну. Буде чудово!

— Що ти знайшла? — допитувалась Ліне.

— Грабіжників пограбували! У них вкрали здобич!

— Хтось назвав імена грабіжників? — запитала Ліне, їй самій кортіло назвати прізвища, на які вона натрапила.

— Поговоримо завтра! Сьогодні ввечері зустрічаюся з одним інформатором.

Амалія покликала маму, хотіла, щоб її сильніше погойдали.

— Гаразд, — погодилася Ліне. — О дванадцятій?

— Мені пасує!

Ліне сховала телефон, підійшла до гойданки й розгойдала Амалію.

На майданчику з’явився татко з двома хлопчиками, які відразу побігли до пісочниці. Амалія захотіла побавитися з ними. Ліне сиділа на лавці й спостерігала, як доня спершу розглядала хлопчиків, а потім несміливо потягнулася по лопатку.

Батька хлопчиків Ліне вже бачила раніше. Він був на три-чотири роки молодший за неї, мешкав десь поблизу. Чоловік сів по другий бік маленького столика.

— Вийшли трохи провітритись, — усміхнувся він.

Ліне теж усміхнулася.

— Скільки їй? — чоловік кивнув на пісочницю.

— Щойно виповнилося два. А вашим?

— Три і чотири…

Підійшла Амалія.

— Пити, — попросила вона.

— Я не взяла нічого пити, — Ліне підвелася. — Ми поїдемо до дідуся, він нам наллє компотику.

Амалія не надто зраділа, але слухняно дозволила надягнути велосипедний шолом.

Коли Ліне завернула до батькового дому, автомобілів Мортенсена й Тюле на під’їзді не було. Вона поставила велосипед і рушила до веранди на задвір’ї. Столики й стільці з веранди занесли у підвал, залишилася сама лиш канапа, і від цього тут було дуже порожньо.

Двері веранди виявилися замкненими. Ліне дозволила Амалії постукати в шибку.

З глибини помешкання вийшов батько й відчинив.

— У тебе були гості? — запитав він.

— Гості?

— Від твого будинку йшов якийсь чоловік. Бачив його з кухонного вікна.

— Нас не було вдома. Гуляли… Амалія захотіла пити.

— Я маю узвар, — усміхнувся Вістінґ.

Амалія потупцяла з дідусем на кухню. Ліне — за ними, стала біля вікна, глянула на свій дім унизу вулиці. Цікаво, хто б це міг до неї приходити.

— Принаймні мені здалося, що він ішов від тебе, — сказав Вістінґ, беручи з шафки три склянки. — І рушив далі, униз вулицею.

Він змішав узвар з водою, подав склянку Ліне, дав попити Амалії, і вони вийшли на веранду. Ліне сіла на порозі, Вістінґ — на канапі. Він тримав склянку Амалії, доки та видряпувалася до нього на канапу.

— Здається, я знаю, де грабіжники роздобули ключ до насосної станції, — промовила Ліне. — Начальника комунальної служби водопостачання і каналізації звати Рогер Ґюдім.

— Гм, Ян Ґюдім…

— Ти міг би з’ясувати, чи вони родичі?

Вістінґ встав, приніс планшет. Залогінитися в потрібну систему трохи забрало часу, зате потім відповідь не забарилася.

— Батько й син, — підтвердив він. — Тюле склав на нього досьє.

Вістінґ знову зник в будинку й повернувся з прозорою пластиковою папкою з написом чорною тушшю «Ян Ґюдім». Переглянув вміст.

— Купа судимостей, — завважив він. — Скидається на те, що й зараз сидить.

— За що?

— Наркотики й порушення закону про володіння зброєю. Відсидів два роки з восьми. Александера Квамме теж підозрювали, проте обвинувачення не висунули.

Вістінґ простягнув доньці документи. Деталей там було небагато, йшлося про ввезення загалом двадцяти кілограмів амфетаміну. Двоє інших співучасників отримали коротші терміни ув’язнення.

Вістінґ посадив Амалію собі на коліна. Вона вже зголодніла й почала капризувати.

— Ми на шляху… на правильному шляху, — сказав він.

Ліне подала Амалії смочок.

— Телефонувала Генрієтте Коппанґ, — повідомила вона. — Зустрічається увечері з інформатором. У кримінальному середовищі ходять чутки, що награбоване вкрали. Я з нею бачитимуся завтра.

— Про це не розповідай, — Вістінґ кивнув на папку з документами на Яна Ґюдіма.

Ліне встала, віддала батькові папку, взяла з його колін доньку.

— Звичайно!

Амалія тицьнулась носиком їй у шию. Ліне погладила її по голівці.

— Ми підемо додому, — промовила вона.

Донька й онучка обійняли Вістінґа. Ліне посадила Амалію у велосипедне кріселко й повела велосипед, але на півдорозі до свого будинку зсадила її, бо та захотіла йти ніжками.

Амалія піднялася східцями ґанку, доки Ліне замикала велосипед.

— Почекай на мене, — звеліла вона, виймаючи ключі, але Амалія вже ввійшла у помешкання.

Ліне розгублено витріщилася на відчинені двері.

— Почекай! — суворо крикнула вона.

Амалія зупинилася в коридорі.

— Постій тут, — звеліла вона доні, заходячи до будинку.

Можливо, забула зачинити, таке вже й раніше