Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– О-о-о, Сидоре! Ти й досі живий, я так бачу…

– Никифоре, давай не при всіх, га?..

– А й справді…

Лише після цих слів поважного на вигляд чоловіка, якого хворий назвав Сидором, Никифор Кузьмич звернувся до домочадців:

– Будь ласка, залиште нас самих! Це мої старі приятелі. Настільки старі, що… Що й пригадати важко.

Ясна річ, попри граничну здивованість, дружина, син, невістка та онук поспішили виконати це прохання. Проте, щойно зачинивши ззовні двері кімнати Никифора Кузьмича, всі кинулися за поясненнями до Уляни як до найстаршої серед них.

– А я відкіля знаю?! – виправдовувалася вона. – Ми ж у Спичинцях зазнайомилися, як я школу тамтешню закінчувати мала. Никифор у школі тій садівником працював і був вже поважним чоловіком, ветераном Громадянської війни, який із самим Будьонним воював – отакої! А я хто?! Так, дівка мала та ще й дурна до того ж, бо по вуха закохана в дорослого дядька – у садівника нашого… Але нікого з цих, які ось щойно приїхали, я жодного разу не зустрічала навіть у Спичинцях! Та й у Запоріжжі їх не бачила. Ну от загалом!.. Може, вони на фронті, на війні?..

Останнє припущення чомусь видавалося химерним. Уляна знала декого зі старих фронтових товаришів свого чоловіка – того ж Голощокіна, наприклад. Усі вони поводилися… якось не так. Якось більш розкуто, впевнено… чи як іще це висловити? А ці сивочолі кремезні діди були не те щоб затиснутими, але якимись… нібито пригніченими, навантаженими невидимим тягарем, що лежав на їхніх широких, проте сутулих плечах.

Утім, домочадцям не лишалося нічого іншого, окрім як чекати природного розв’язання загадки, що творилася у них на очах… Себто ні – не на очах зовсім, а за зачиненими дверима кімнати смертельно хворого. Розв’язка настала несподівано: з-під дверей потягнуло запашистим медвяним димком, тоді розлючена Уляна зі скандалом увірвалася до чоловічої компанії. Кілька хвилин звідти не було чутно нічого, окрім обурених зойків, різких скрикувань і невиразного басовитого бурмотіння. Потім двері прочинилися знов, і з кімнати хворого один за одним вийшли всі гості. Останнім був той, кого Никифор Кузьмич назвав Сидором, він трохи затримався на порозі, озирнувся і кинув через плече:

– Никифоре, ти диви… Бо не годиться так. Не по-людськи воно.

– Добре, добре, – долинуло з кімнати.

– Ну, то дивись.

Та слідом за ним з кімнати хворого визирнула Уляна і покликала онука:

– Бориславчику! Нумо зайди, дід хоче тебе бачити.

Коли малий переступив поріг дідової кімнати, то аж закашлявся від густого тютюнового диму, сизуваті пасма якого повільно звивалися в повітрі.

– Ач накурили, чортяки! – Уляна причинила двері й невдоволено озирнулася на всі боки.

– Курили, – посміхнувся Никифор Кузьмич від вуха до вуха, хоча дихав при цьому з видимим зусиллям.

– Тобі ж не можна, дурню старий!

– Улясю, облиш.

– Тобі ж лікарі заборонили…

– Та скільки там мені вже лишилося! – махнув він рукою. – Ти би краще вікно зачинила і дала мені з Бориславчиком наодинці поговорити.

– Що-о-о?! Ще й вікно тобі зачинити?! Тут же нема чим дихати!.. – продовжувала обурюватися дружина.

– Ну, Уля-а-асю-у-у!..

– Дай мені провітрити. Ви так накурили…

– Ні. Зачини вікно і вийди.

– Ти що, при мені не можеш говорити?..

– Улясю! Будь ласка, зроби, як я кажу.

Пересмикнувши плечима, вона зачинила вікно і з невдоволеним виглядом полишила кімнату.

– Бориславчику! Підійди-но ближче до мене.

Хлопчик, який досі стояв біля входу з нерішучим виглядом, зробив кілька кроків у напрямку дідусевого ліжка, однак знов зупинився.

– Ходи-но до мене, Бориславчику. Маю тобі дещо розповісти.

– А що саме?

– Ходи до мене, сідай ось на ліжко. Є серйозна чоловіча розмова.

– Серйозна?..

Малий зиркнув на діда недовірливо, потім розсміявся:

– А-а-а, ясно: жартуєте!..

– Зовсім ні.

Никифор Кузьмич намагався говорити м’яко, проте онучок відчував, що дідусь налаштований дуже серйозно. До того ж хворий, мабуть, недарма просив зачинити вікно, хоча дихати у прокуреному повітрі йому було нелегко. Можливо, боїться, щоб їхню розмову ніхто раптом не підслухав з вулиці?.. Мабуть, так.

– Ну, гаразд.

Малий підійшов упритул до дідуся, всівся на ліжко поруч з ним. І старий негайно ж простягнув онукові найціннішу річ, з якою не розлучався ніколи в житті, – невеличку, дбайливо виготовлену люльку вишневого дерева:

– Тримай, Бориславчику, це тобі.

– Як це – мені?..

Знаючи, як дід дорожить цією річчю, хлопчина геть зніяковів.

– Тобі, онучку, тобі! Мене скоро не стане, отож я хотів би…

– Ді-і-іду-у-усю-у-у!..

– Ану не скиглити мені! Поводься як чоловік, а не як дівчисько.

Малий негайно припинив кривитися і хоча дивився на діда засмученими оченятами, проте дивився зосереджено, без найменшого натяку на готовність розплакатися й розпустити нюні.

– Отак уже добре, – похвалив онука Никифор Кузьмич. – Отак і тримайся в житті… все життя тримайся, Бориславчику.

– Дідусю, ви б не помирали все ж таки, – тихесенько пробурмотів малий. – Ми вас усі любимо, всією сім’єю. Я вас теж люблю і не хочу, щоб вас на цвинтар віднесли і в землю закопали, як ви інших закопували. А ми б із вами на риболовлю на Дніпро ходили, як завжди влітку ходимо…

– Я б із задоволенням, але ж бач… Легені геть зіпсував, онучку, отак.

– Це тому, що ви люльку цю курили постійно?

– Це не тільки через люльку, Бориславчику! На руднику також…

– Це коли ви сиділи?

– Коли сидів, так. Але ж бабця твоя Уляна це в розрахунок не бере.

– Для неї всі біди від твоєї люльки, я знаю, – кивнув хлопчик.

– Отож я й боюся, що після моєї смерті бабця Уляна її просто візьме та й викине! А так ти люльку мою збережеш, бо дорога для мене ця річ…

– Знаю, знаю, її сам Будьонний курив, – поквапився продемонструвати свою обізнаність малий, проте дід негайно заперечив:

– І зовсім не Будьонний, ні…

– Не Будьонний?! Як це? Ви ж самі казали…

– Брехав я, онучку. Все, що ти від мене досі чув, – усе це вигадки.

– Вигадки?! Діду-у-усю-у-у, що ви таке ка-а-аже-те-е-е…

Маленькі сірі оченята дивилися на Никифора Кузьмича з величезним подивом.

– Правду. Тепер, Бориславчику, тільки тепер правду тобі скажу, бо не хочу забирати її з собою в могилу, – зітхнув старий. – Бо якщо залишу тебе жити з брехнею, то не пробачу собі такого гріха довіку. Не знаю, наскільки тяжким є той гріх… але цього не можна допустити! Та й товариші мої, старі бойові товариші, те саме кажуть.

– Це ті діди, які оце до нас приїхали?

– Вони, онучку, вони самі. Особливо Сидір, мій колишній чотовий. Ти з ним поговориш потім, він усе підтвердить. Тільки говоритимеш таємно – так, щоб ніхто вас не чув: ні бабуся, ані