Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

За що ж йому така нагорода?.. Чи не за того молодого чоловіка – так званого Руперта Піхлера, якому він торік допоміг перебратися через австрійський кордон?! Ясна річ, насправді він ніякий не Руперт Піхлер, проте його справжнє ім’я Василь Степанович змусив себе забути, зусиллям волі намертво вимарати з пам’яті. Ще б пак: адже втекти йому до вільного світу допомагала люба донечка Аліска. Тому як його звали насправді, старий поет не пригадав би навіть під дією гіпнозу.

Але певна річ, саме через допомогу так званому Руперту Піхлеру він і заслужив право відвідати наостанок рідне Міжгір’я та Ужгород. Саме цим божевільним вчинком, не інакше…

Смт Карнаухівка, неподалік Дніпродзержинська, кінець серпня 1970 року

– Хтозна, чи то я нічого не розумію в цьому житті, чи й направду нема на світі жодної справедливості?..

Никифор Кузьмич полюбляв повторювати це останнім часом, чудово розуміючи, що ці місяці (а може, тижні чи навіть дні) дійсно є останніми в його житті. Тільки от чому ж так сталося, що на Дніпродзержинському коксохімі працювала спочатку його люба Улянка, по закінченні школи туди ж влаштувався їхній синок Борька, а рак легенів (та ще й із метастазами у лімфатичних вузлах) знайшли саме у нього? Причому вже на такій стадії, що вживати будь-які заходи було занадто пізно…

– Голубчику мій, кажу вам всю правду, як на духу: саме у вашому випадку медицина абсолютно безсила! Звісно ж, це неетично. І за великим рахунком, я міг би вас навіть покласти на стіл, розпанахати, як м’ясник курку, щось там вирізати… Але ж метастази, у вас же метастази пішли!.. Тому кажу все, як є. А далі вирішуйте, потрібно вам зголошуватись на операцію, в якій нема жодного сенсу, чи не потрібно.

У правдивих сірих очах лікаря, що дивились на хворого з-за круглих опуклих лінз у старомодній роговій оправі, читалося явне співчуття. Цей професор був далеко не першим лікарем, з яким Никифору Кузьмичу доводилося спілкуватись. Отож належним чином оцінивши його відвертість, хворий лише посміхнувся:

– Та не потрібно воно мені! Чесне слово, ви маєте рацію. Я працював на землі замолоду, коли був садівником. Працював і потім – вже будівельником. Копався в ній аж до самого виходу на пенсію… вже як могильник на цвинтарі. Що ж, тепер настав мій час лягати в двокубометрову яму. Це нічого, лікарю, я все розумію, мені не звикати. Тому не треба мене різати. Тільки про одне хотів попросити, якщо можна…

– Про що ж саме?

– Не лишайте мене в лікарні. Хай вже краще вдома… Можна?

– Авжеж, можна, голубчику! Як завгодно, – кивнув лікар.

Наступного ж дня після тієї розмови Никифора Кузьмича відвезли назад до Карнаухівки, де він і перебував в очікуванні кінця, вже скорого й невідворотного. Вдома хворому створили умови настільки добрі, наскільки загалом це було можливо. Доглядала його кохана Уляся – зважаючи на сімейні обставини, вона взяла на коксохімі відпустку за власний рахунок. Їй допомагали син Борис і невістка Майя, коли верталися з роботи та у вихідні. І звісно ж, вдома постійно вертівся п’ятирічний онучок Борислав – йому бабуся надавала всякі дрібні й не надто відповідальні доручення.

Таким чином, останні місяці (тижні?.. дні?..) Никифора Кузьмича були сповнені любов’ю і турботою близьких. Єдине, що трохи затьмарювало їх, то це час від часу повторюване тужливе голосіння його Улясі:

– І за що ж таке покарання на твою голову – га, Никифоре?.. Чому тобі, мій любчику, чому не мені?.. А все через твою люльку будьонівську, най би її чорти до пекла із собою забрали! Курив же ж як той паровоз, чесне слово: тільки-но щось станеться – негайно ж до люльки рука тягнеться!.. От скажи чесно: замало тобі було емфіземи, га? От замало чи що?..

– Та чого ти за болячки ті вчепилася, – посміхався чоловік. Однак це тільки дужче розлючувало дружину:

– Ну, так, авжеж! Тобі це смішно, отож маєш тепер не тільки емфізему, а ще й рак легенів і метастази. Повний набір болячок для твого задоволення!..

– Ну, Уля-а-а-асю-у-у, ну не тре-е-е-ба-а-а!..

– Треба, дурню старий, треба! Хто ж тобі ще правду скаже, окрім мене?

Дістаючи подібні прочухани мало не щодня, хворий якось попросив:

– Послухай-но, люба моя Улясю… Ти б хоч Дениса до мене в гості запросила, бо інакше ж не побачимось на цьому світі. Ти як, га?

– Це якого ще Дениса?

– Ну-у-у, як це, якого?! Звісно, що однополчанина мого. Пам’ятаєш, ми ще в Запоріжжі колись…

– А-а-а, це той Голощокін, з яким ви пиріжками «артилерійськими» об’їдалися, доки я нашого Борьку виношувала?

– Авжеж, того самого!

– То він же в Дніпропетровську на якомусь «ящику поштовому» працює, нащо йому з тобою зустрічатися?

– Звідтіля до нас рукою подати, тож нехай приїде. Побалакаємо хоч наостанок, бо скучив я за моїм командиром батареї.

– Та нащо ото ти йому здався!..

– Здався, Улясю, здався.

– Ні.

– Ну будь ласка, хороша моя!..

– Якщо я сказала, що ні – отже, ні. У тебе, зрештою, є я. Є наш Борька зі своєю Майкою, є їхній Бориславчик – а це ж онучок твій! Отож з нами побудь. Ми твої рідні, твої найближчі люди. А всякі інші… Та вони навіть не заплачуть по тобі, як ти відмучаєшся!..

– Та куди ж я від вас подінусь, Улясю…

– Отож, що нікуди.

Сперечатися не було жодного сенсу. Засмучений безвихіддю, хворий безнадійно засумував…

Як раптом до оселі Артеменків приїхали дивні чоловіки, яких ні до того, ані опісля в Карнаухівці ніхто не бачив жодного разу. Хоч як дивно це виглядало, але всі незнайомці були віддалено схожі між собою: такі ж старі й сивочолі, як і сам Никифор Кузьмич, кремезні, але зі змарнілими зморшкуватими обличчями, шкіра яких потемніла й обвітрилася, очевидно, від довгого перебування на відкритому повітрі, а руки… Таких мозолястих натруджених рук з кострубатими, широко розчепіреними пальцями, суглоби яких були хронічно розпухлими, не мали навіть місцеві селяни.

Цікаво, ким були ці шестеро? Звідки вони взялися? І головне – як довідалися, що старий копач перебуває при смерті?.. Вони ж бо приїхали в селище не просто так, а цілеспрямовано, аби провідати Никифора Кузьмича. В тому, що вони давно знайомі, жодних сумнівів не було, оскільки ледь переступивши поріг кімнати хворого, заговорили всі й одразу:

– Ви?! Тут?..

– Ну драстуй, Никифоре!..

– Привіт, старий!..

– Звідки?..

– Звідти.

– Краще не запитуй.

– Не при сторонніх.

– Вітаю! Як ти?..

– Бачу, що не дуже…

– Та куди там!..

– Та й я сам також, якщо