Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– А чому не час, дідусю? – здивувався малий.

– Бо тато твій запальний надто. Я його знаю краще, ніж ти. З іншого боку знаю. Він у школі…

Никифор Кузьмич поманив онука до себе і, коли той схилився майже над самісіньким обличчям дідуся, прошепотів з легким присвистуванням:

– Він у школі коли навчався, то зорганізував товаришів, щоб правди домагатися, – отакої! Вони, дурні малі, до всесоюзної газети листа написали, до «Піонерської правди». Добре, що до них з розумінням поставилися, бо могли б і заарештувати усіх. І мене заразом, оскільки я вже відсидів.

– Отож, ви боїтеся…

– Так! Бо якби твій татусь тільки знав усю правду, то він би таких дурниць накоїв, що ого-го! За мамцю Маю твою не знаю, нічого сказати не можу. Уляся ж моя… Ех-хе-хех!..

Старий перевів подих. Усе ж таки шепотіти було важкувато, однак він побоювався, що їхню розмову хтось ненароком підслухає:

– Отже, Бориславчику, мій колишній чотовий Сидір Кметик підтвердить, що цю люльку курив колись ніякий не Будьонний, а сам пан полковник Болбочан! Отож про Будьонного – це вигадка, а про Болбочана – свята чиста правда. Ось про це я й хотів тобі розказати, перш ніж помру. А тому бережи цю люльку, бережи, онучку, заклинаю тебе!..

– А-а-а-а… як це?.. – все почуте було аж надто дивним і ніяк не вкладалося в маленькій русявій голівці Борислава. – Дідусю, а хто такий цей полковник Болбочан, якщо він важливіший аж від самого Будьонного? Чому він «пан», а не «товариш»? І що таке «чотовий»?..

– Чота, онучку, це ніби взвод по-сучасному. Сидір Кметик тією чотою командував, а я – роєм у складі його чоти. Відділенням тобто.

– А що це за армія така? Це хіба будьоннівська?..

– Ніяка не будьоннівська! Це українська армія була.

– Як це – українська?!

– Наша, українська. Яка спочатку за Центральну Раду воювала, а потім за Директорію. Полковник же Болбочан наважився повстати проти вищої влади Директорії, за що його й розстріляли. Отож ми з Сидором і відвели його на розстріл – наказ у нас був, тому й відвели. Було це на залізничній станції Балин, що на Поділлі. От саме там перед смертю пан Болбочан і викурив мою люльку. Великим достойником він був, ох і великим!.. Я завжди пишався, що він мою люльку викурив. Гадав, розказуватиму про те з гордістю і дітям своїм, і онукам. Хіба ж я міг тоді навіть припустити, що повідомлятиму це тобі таємно, перед самою смертю? Так, щоб не почув ніхто…

Однак Борислав не слухав діда. В його русявій голівці крутилася бравурна патріотична пісня:

Наш паровоз, вперед лети,

В коммуне остановка!

Иного нет у нас пути,

В руках у нас винтовка!

Мы все из тех, кто выступал

На бой с Центральной Радой,

Кто паровозы оставлял,

Идя на баррикады!..

То що ж це виходить?! Героїчні вірні ленінці на чолі з самим товаришем Будьонним кидали паровози і йшли на барикади на бій з Центральною Радою, а його рідний дідусь, який усе життя брехав про власну люльку і Будьонного… Він що, за ту саму Центральну Раду бився?! Проти товариша Будьонного?! Проти Чапаєва і Котовського? Проти Щорса і Пархоменка?! Та що там… проти самого Леніна – так?!

– Діду-у-усю-у-у-у… То ви що… невже ви біляком були?.. – ледь вичавив Борислав, трохи оговтавшись від шоку.

– А-а-а, яким ще біляком!.. – хворий презирливо скривився.

– Ну-у-у… як у «Невловимих месниках»!.. Там же Невловимі проти Білої армії воюють, проти… як його?.. Проти полковника Кудасова, от!.. Ми ж у кіно[97] ще дивилися, пам’ятаєте?

– Не так воно все було, онучку, геть зовсім не так. Центральна Рада й Директорія – це ніякі не білі, це ті, хто за Україну боровся. Був ще гетьман Скоропадський, але він поводився несправедливо, людям землю не давав. У Тростянці, в гетьманському маєтку працював колись молодший брат мого діда Прокіп Кіндратович, дружину мав тітку Хіврю. То коли владу взяла Центральна Рада, селянам землю й роздали. Люди землю обробили, посіялися – аж тут гетьман повернувся, пани разом з ним, землю в людей відібрали разом з посівами. Ну, люди й повстали… Тоді німці, які гетьмана й панів до влади привели, повстання те подавили. От тоді Прокопа Кіндратовича, діда мого двоюрідного, і повісили, тітку Хіврю вдовою зробили. Ні-ні, якщо й воювати, то не за гетьмана й панів, а за Центральну Раду та Директорію. Отож ми й воювали.

Все почуте не вміщалося в русявій голівці Борислава, тож він вхопився за слівце, яке дід повторював чи не найчастіше:

– А-а-а… то це пани всякі, виходить… Це як отаман Бурнаш чи отаман Лютий, який Даньку нагайкою по спині відшмагав?! Так?

– Кіно твоє – це вигадки. В кіно тобі всього не покажуть, про що я кажу… – почав було Никифор Кузьмич, проте онук не став його слухати:

– То ви що ж, дідусю, простих людей зобижали? Ви у них корів відбирали? І хліб? Ви людей грабували, так?

– Не кричи, бо бабуся почує, – мовив старий із суворістю настільки несподіваною, що онук негайно замовк. – А тепер послухай спокійно, що я тобі скажу… Твої отамани Лютий і Бурнаш, які нібито народ грабували – то все це вигадки! Отамани навпаки народ захищали, а хто грабував – то це червоні здирники. Й дограбувалися вони до того, що народ голодувати почав. Спершу ще в Громадянську війну, а потім і восени тридцять другого року та наступної зими стільки народу повмирало, що й не злічити! От що накоїли твої червоні з Будьонним цим на чолі… А тепер у кіно все навпаки вивертають. І виходить так, ніби отамани грабували, а червоні захищали.

– Але чому?..

– Бо не хочуть, щоб ви, малі діти, дізналися правди. Хочуть, щоб ви підтримували владу, яка всі соки висмоктувала з людей і продовжує смоктати. Та якщо не віриш мені… а ти не віриш, я так бачу…

Никифор Кузьмич пильно подивився на сторопілого онучка і мовив:

– Якщо не віриш, то поговори з моїм чотовим колишнім Сидором Кметиком, він тобі все підтвердить. Можеш і з бабусею про голод поговорити, вона пам’ятає, що в Україні коїлося. Я тоді на будівництво ДніпроГЕСу завербувався, нас те лихо оминуло, а от людей… Тільки про люльку, яку пан Болбочан курив, не кажи їй. Ні в якому разі не кажи! І з батьками не говори ні про що також. А про голод з бабусею можна, чого ж.

– З одним