Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Це було в роки громадянської війни. Ховаючи від більшовиків цінності Кредитного банку, що існував у тодішній столиці України Харкові, керуючий банком Апостолов за допомогою анархістського загону на чолі з отаманом Андрієм Гущаком вивіз і закопав коштовності біля залізничної станції Лісова, під Києвом. Місце було відоме тільки трьом: самому Апостолову, Андрію Гущаку і, як виявилося пізніше, ще й колишньому співробітнику чека Козубу.

Через багато років після Великої Вітчизняної війни постарілий Гущак, який втік після цієї акції, вирішив повернутися на Україну і віддати Батьківщині сховані ним і Апостоловим багатства. Тим часом колишній банкір опинився у психіатричній лікарні, бо зазнав тоді ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства і сім'ї.

По дорозі до сховки на станції Лісовій реемігранта Гущака підстеріг Козуб, який і штовхнув колишнього спільника під колеса електрички… Та ніхто з них не знав, що у сховку на Лісовій Апостолов поклав не справжні алмази, а так звані «стрази» — підробку і що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будівельники, які й здали знахідку до музею…

Тепер виявилося, що справжні коштовності були в іншому місці і невідомо як потрапили до рук співачки Людмили Гальчинської…

Капітан обережно відчинив дерев'яну скриньку, у якій тепер зберігалися знайдені коштовності, і блиск діамантів освітив кімнату.

Полковник Коваль схилився, над ними. Після розслідування справи загибелі реемігранта Гущака біля станції Лісової він поцікавився вмістом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будівельниками, були різні фінансові документи, векселі внутрішні і закордонні, які втратили свою силу, і трохи іноземної валюти. Крім того, у окремому шкіряному саквояжі лежали загорнуті в замшу алмази та інше дорогоцінне каміння, кілька золотих перснів з діамантами. Як виявилося, усі дорогоцінні камінці, серед них і великі алмази, були майстерною підробкою із звичайного скла, що їх називають «стразами», а золоті персні — із мідяного сплаву.

— Так, вони, вони… такі самі… — зрештою вимовив Коваль.

— Ювелірною експертизою встановлено, що справжні, — зауважив радник юстиції…

— Я добре пам'ятаю оцей діамант, — показав полковник на великий прозорий камінець, що мінився світлими вогнями. І сережки дуже схожі. — Після самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберігалися ті фальшивки, цікавилися: що ж було знайдено будівельниками, заради чого Козуб пішов на вбивство, — пояснив Коваль Співаку. — Так, Остапе Володимировичу?

— І не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричі.

— Що ж виходить? — міркував вголос полковник. — Виходить, що у Апостолова були дві сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга — із справжніми. І Гущак знав про обидві… Чого він спочатку подався у Лісову, де були фальшиві?

— Думаю, йому кортіло подивитися одну й другу, — сказав Андрійко. — Тільки до другої, а втім, і до першої, він таки не добрався… Перешкодив Козуб…

— Якби дізнатися, де була сховка із цими справжніми діамантами, — зауважив Коваль. — Ясно, що ці кілька дрібничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вітром скарби цілого банку.

— Так. Вона не дуже шикувала, хоч ні в чому собі не відмовляла, — сказав Співак,

— Навіть у платних коханцях! — вкинув капітан.

— Але як це все потрапило до її рук — от у чому питання. Звичайна естрадна співачка нібито без якихось широких зв'язків… — говорив далі радник юстиції.

— Якщо не брати до уваги того гестапівця, біс його мамі! — вкинув капітан.

— Ну, не привіз же він їй цінності з Берліна!

— Може, Апостолов саме в неї і ховав, тут була та сама друга його сховка, — припустив капітан,

— Ні, ні! — категорично відкинув таку версію Коваль. — Навіть найулюбленішій коханці Апостолов не довірив би такі скарби. Крім усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, ім'я її, здається, було Єфросинія Іванівна, їй у крайньому разі довірив би.

— Навряд, Дмитре Івановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.

— Бачу, що ця знахідка у Гальчинської породжує більше запитань, ніж є відповідей, — зітхнув Співак. — Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.

— Добре, повернемось до наших баранів, — посміхнувся Андрійко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.

Дмитро Іванович зрозумів капітана і у відповідь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранів, до ваших справ, я не маю претензій…

Час минав, Минали дні, місяці. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люції на захід війна. Київ було визволено, і місто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект — Хрещатик — і прилеглі до нього вулиці іще лежали в руїнах. Влітку досить було найменшого подуву вітру, щоб над купами цегли рудим туманом підіймався у повітря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерівних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у місті, люди жили гаслами і надіями. Панувала ейфорія, яка охопила все суспільство, загальне піднесення духу, яке долало навіть гіркий сум за полеглими у війні, за безвинними жертвами Молоха.

Цього мирного січневого дня Люцію, яка була на репетиції хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, і притьмом побігла до артистичної вбиральні. Люція не помилилась: її новий приятель — майор з військової комендатури Ігор Петрович Єпіфанцев — нагадував, щоб ішла на площу Калініна, де відбудеться акт відплати фашистським катам — прилюдна страта гестапівців, які лютували у Києві.

Люція подякувала, поклала трубку на важіль телефону і повільно вийшла з кімнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло піти на площу, власними очима побачити страшне видовище, і водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй ніяковіти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй ті гестапівці?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тільки, щоб врятувати життя. Кожен тоді рятувався як міг, і хто її звинуватить, що