Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Тут курити не можна, — сказало над вухом. — Здрастуйте, Ігоре Гавриловичу, як вона?

Станіслав Павлович виглядав енергійним, ладним бігти на життєві лови.

— А я збирався до тебе. Ходімо на двір. Тетяна все’дно спить. Тобі там робити нічого. Я завезу на роботу.

— А квіти? — Стас тримав на відльоті червоно-рожеву клумбу в шерехливому целофані.

— Сестричка пристроїть, Тетяна квітам зрадіє.

— А я обізнався, — засміявся до Ігоря рудовусий чоловік, виходячи з туалету з мокрим кульком апельсинів. — Уявляєш, моя в іншій палаті, переплутали. У незнайомих у тумбочці порпався! Трапиться ж таке.

— Хто він? — Станіслав Павлович провів чоловіка поглядом.

Кулик змахнув рукою.

— Маю розмову.

В авті Ігор Кулик виклав Стасові свої міркування.

— Вона знає? Бо матиму видерті роки.

— Всім вигідніше, щоби справу закінчив ти. Нова людина доки в’їде, сам розумієш. Наша пісня гарна-нова…

— Пойняв — нє дурак, дурак би не пойняв.

— Наскільки я інформований, Вареник дав жорсткі строки.

— Він, сарака, з штанів вискакує, поки без лампасів. Ладен сам бігати нишпоркою. Але — не вміє, чисто по жизні, не вміє. Нашу справу робити, не в Чапаєва грати, у кого шалабон дужчий. Дитячий конструктор «лєго» бачили? Отож. Купа штучок, хто що стулить. Один — будинок, другий — танк, а третій сортир, та в ньому й утопиться. Скласти з фактів щось пристойне і корисне, а до того ж вірогідне — це фокус-покус.

Як колись замовляли цилюрникові фризуру: абисте при папєнькє по-нашому, а без папєнькі алякапуль.

— З Вареником треба побалакати? Аби тобі не заважав?

— Він мене марципанчиками обкладе на золотій таці, аби швиденько впорався. Йому, даруйте, дружина ваша як зламаний зубний протез — і не поїси, і не натисни. Спасибі, що підвезли.

— Чекай. Я з тобою. Тетяна просила дещо взяти у неї на столі. Допоможеш?

— Якщо це не службова таємниця, — Станіслав Павлович засміявся.

Стас крокував прокуратурою попереду Кулика, похазяйськи, ручкався, вітався, домовлявся.

На столі слідчої Кулик лежала допотопна картонна тека з кошлатими поворозками. Ігор розгорнув. «Я, Симчич Зірка Орестівна…», «Я, Шушунова Світлана Михайлівна…», «Я, Митроха Василь Федорович…» Папірець з нерівним олівцевим написом «Перший шлюб Олійник. Перевірити!»

— Щось цікаве? — зазирнув Стас.

— Тобі ні до чого. Тетяна хоче попрацювати в лікарні.

— Жоден злочинець не вартий здоров’я слідчого.

— Сам вигадав?

— Щойно.

— Повісь у рямці. Отже домовилися. Кермуй до переможного фінішу.

— Благословляєте?

— Радився. З компетентними людьми. Всі кажуть: тероризму у будь-якій личині — жорстокий бій. Крути дірки на погонах.

— Йєс, сер. Шоу маст го он! Нам своє робить.

— Отож бо.

За автом Кулика приліпився темний джип. Кулик глянув на годинника — встигне завезти теку Тетяні. Біля лікарні попотикався, де б припаркуватися. Ач, погано живуть — між джипками не протовпишся. У палаті обережно підсунув теку під подушку Тетяни Іванівни. Вона упокоєно спала.

«Тра’ мінять сигнал, — подумала про свого «Титаніка»

Зірка, — американці назвали космічний корабель челленджером, він і ляпнув. Не треба вовка з лісу кликати, я й так іду на дно».

— Хай, май діа! — голос Джефрі мав стурбований. — Давай зустрінемось. Не бери авта, я підхоплю.

— У тебе проблеми, і гадаю, значні, — сказав Джефрі на Андріївському узвозі під крислатим каштаном.

Зірка замовила склянку води, Джефрі натицяв пальцем половину меню.

— До біса складна у вас вимова. А харчі смачні. Дороті сказала, що я погладшав.

— Вона була тут?

— Так, кілька днів, з молодшим.

— А Сара?

— Сару я вирішив довчити у Штатах. Там безпечніше.

Береженого і Бог збереже. Так у вас кажуть?

— Шкода. Я до неї звикла.

— Вона до тебе теж. Потерпає, що не встигла підстригтися, похизуватись у Штатах. Ти мені нічого не розповідала і тим поставила мене у дурне становище. Даруй за різкість, але…

Зірка вертіла у пальцях склянку. Джефрі помітно нервував.

«Важко бути справжнім мужчиною і водночас самим собою. Симпатичний хлоп. Чого ти мучишся? Хочеш, аби я сама допомогла сказати мені якусь гидоту? Гаразд, синку, полегши душу. Що ти там таке страшне маєш на бідну Зірку?»

— Ти, Джефрі, передовсім, не хвилюйся. Подивись на мене, хіба я можу свідомо заподіяти тобі прикрість? Ні. Мені велося добре з тобою. І маю найгарніший спомин на старість, — Зірка говорила м’яко, спокійно, як на сеансі психоаналізу. — То що там сталося?

Джефрі нарешті підвів на Зірку очі.

— Ти під підозрою. Тебе підозрюють…

«Ну ж бо, не бійся, хлопче, я не проситиму допомоги».

— Підозрюють?

— Дарма ти розмовляєш зі мною, як психоаналітик.

«Непогано, мій тихий американцю, непогано».

— Ти вскочила у кепську історію. Я хочу допомогти.

— А можеш?

— Of course.

— Тоді просто повір, що я ні в чому не винна.

— Вірю.

— Thank you very much, Джефрі. Ти гарний хлопець.

Наївся?

Джефрі і незчувся, як поглинув нічогенький обід — борщ з пампушками, печеню з грибами у горнятку, вареники з сиром і сметаною.

— Я коли нервуюся, від