Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Згоден, — нахилив голову молодший лейтенант.

— З заходу до села прилягають городи, далі знов йдуть луки і тільки за ними — ліс. Я виключаю напад і з цього боку — залишаємо тут також тільки пункт спостереження — двох старших хлопчаків, озброєних автоматом і карабіном.

— Ого! — відірвався од їжі Лебединський. — Де взяли?

— Потім поясню, — застережливо підвів руку Бутурлак. — Отже, і з цього боку застраховуємо себе, зосереджуючи основні сили на північно-східному напрямі, де ліс впритул підходить до самісінького села.

Лебединський поклав виделку. Видно, термінологія, застосована Бутурлаком, сподобалась йому, навіть захопила, бо запитав:

— Кажете, на північно-східному напрямі?

— Так, на північний схід від Острожан, — ствердив Бутурлак, — і зараз ми туди пройдемо.

– І там ви зосередили свої основні ударні сили? — Лебединський запитував так, буцім був найменше командуючим армією і йшлося про передислокацію цілих полків та дивізій.

— Наші ударні сили, — не без іронії сказав Бутурлак, — складаються з п'яти чоловіків. Маємо ручний кулемет, три автомати й три карабіни. Плюс ви з трьома автоматами. Ну, ще й гранати…

— Де розжилися на зброю? — щоки в Лебединського порожевішали — чи то від гарячої смачної їжі, чи то від захоплення стратегічними викладками Бутурлака.

— Місцеві резерви.

— Конфіскували в хлопчаків?

— Тайник у лісі знайшли.

— Автомати й кулемет німецькі?

— Так. З досить значним запасом патронів.

Молодший лейтенант задоволено потер руки, і Бутурлак звернув увагу, що вони в нього пухкі, зовсім ще дитячі.

— Нехай спробують лише поткнутись! — вигукнув і насварився маленьким кулаком. — Ми цим бандерам пропишемо! — Нараз посуворішав, сховав руки під стіл, наче засоромився спалаху своїх емоцій. — Гранати — це чудово! — схвалив. — Гранат у нас зовсім нема, і те, що ви знайшли їх, докорінно змінює обстановку. В нічному ближньому бою гранати незамінні.

«А він досвідченіший, ніж я гадав», — подумав Бутурлак, і від цієї думки стало приємно.

— Давай зробимо так, — перейшов на «ти», — роз'єднаємо твоїх хлопців і посилимо автоматниками наші засідки. В місці найімовірнішого удару я розташував пости так, щоб підступи до села прострілювалися з флангів. Твої хлопці тут і згодяться.

— Пішли, — ухилився від прямої відповіді Лебединський, і це зрештою теж сподобалося лейтенантові. Отже, не хотів приймати рішення, поки сам не познайомиться з обстановкою.

Солдати похапали автомати й армійські бушлати — ночі зараз хоч і теплі, але ранком падають тумани, й можна промерзнути до кісток. Небо вже всіялося зірками й над лісом піднявся місяць. Село стало темне — в жодному вікні не світилося — наче принишкло перед небезпекою, затаїлося в напруженому чеканні.

— Місяць — це добре, — схвалив Лебединський, ніби це додаткове освітлення, якщо прямо й не залежало від нього, то принаймні було заплановане.

Бутурлак показав молодшому лейтенантові обрані ним пости для автоматників. У напівзруйнованій клуні зайняв позицію Вербицький. Місце й справді було зручне — проглядалися всі підходи до села від лісу, який починався за півтори сотні метрів. Другий пост був за сотню кроків біля дровника ліворуч від дровника ліс відступав трохи вглиб, і можливість нападу з того боку зменшувалась. Але в крайньому разі двоє автоматників і тут могли затримати наступаючих бандерівців, поки в селі перегрупують свої сили.

— А куди ти поставив кулемет? — поцікавився молодший лейтенант.

— У центрі. Між дровником і клунею. Бандерівці вийдуть з лісу, і там ми їх зустрінемо в лоб.

Лебединський помовчав хвилю.

— А якщо кулемет поставити в дровнику? — запропонував. — Замість двох автоматників. Тоді посилимо лівий фланг, і поле обстрілу кулеметника одразу збільшиться. З флангу коситиме, а ти знаєш, що таке фланговий кулеметний вогонь! Він притисне їх до землі, а двоє автоматників з клуні і третій з городу легко розстріляють бандер.

— Слухай, ти давно в армії? — запитав Бутурлак.

— Два роки.

– І де служив? Весь час у внутрішніх?

— Закінчив війну в Празі. Командир стрілецького взводу. А ти був розвідником? Ярощук інформував нас.

— Мені подобається твоє рішення.

— Про кулемет?

— А про що ж?

— Не рішення, а пропозиція.

— Не треба… Ми з Вербицьким лягаємо за кулемет, ти — в клуні. Двох твоїх хлопців з моїми «яструбками» ставимо на пости праворуч від клуні. Вони ж використовуються як резерв. І взагалі, мобільність і швидкість маневру — наше спасіння.

— Врахуємо й те, що ми їх бачитимемо, а вони нас — ні, — зауважив Лебединський. — Треба підпустити їх якнайближче, на десять-двадцять кроків, навіть менше, щоб зовсім знахабніли, відчувши, що вже в селі, — тоді вогонь впритул, тоді всіх перестріляємо, може, когось візьмемо і живим. Хотілося б Коршуна!

— У мене самого руки на нього давно сверблять!

— Чув. Казали, що ви — давні знайомі.

— Особисто — ні, та хотілося б.

— Це вже така справа… — Лебединський зняв автомата. — Накажи видати моїм хлопцям гранати. Штук по три-чотири знайдеться?

— Буде.

— От і чудово.

Перед тим, як зайняти своє місце за кулеметом, Бутурлак обійшов пости. Звернув і до Андрія з Пилипом, які влаштувалися на невеличкому стіжку сіна, складеному на пустирі, що вклинявся поміж двома городами. За кілька кроків почув сердитий шепіт:

— Стій! Хто йде?

І клацання затвору карабіна.

— Це я, Пилипе, Бутурлак, — обізвався.

— Проходьте, Володимире Гавриловичу.

Лейтенант перебіг до стіжка, притулився до сухого духмяного сіна. Хлопці лежали врівень з його головою — утрамбували сіно, зробили навіть невеличкий сінний бруствер, немов він міг захистити їх від куль. І все ж Бутурлак похвалив:

— Добре придумали. Зручніше стріляти.

— Це Пилип, — не примазався до чужої слави Андрій.

— Усе спокійно?