Читати книгу - "Ліки від страху"

— Відомий доктор Гогенгейм! — регоче, бризкаючи слиною, Фурніке. — Доктор із латками на сідниці й відірваними підметками! Чого ж тобі хворі не скинулися на костюм, який личив би твоєму званню?

— Соромся, неуку! — тихо кажу я Фурніке. — Згадай, що ти стоїш біля смертного одра…

Але Фурніке горланить так, що не чути схлипувань і бурмотіння хворого:

— Вибачте, фрау Шмерц! Не подобає мені зазнавати приниження від бродяг і самозванців! Якщо вам його дурисвітські вигадки більш до серця, то будьте ласкаві виплатити мені гонорар та веліть запрягати! Й надалі не турбуйте мене!

Жінка зважується на вибір. Повернувши до мене заплакане обличчя, вона промовляє ледь чутно:

— Дякую вам, пане, за добрі слова й наміри. Але я не можу не послухатися доктора Фурніке. Простіть мене — я попрошу вас піти…

Й поки я збираю в дорогу нехитрі пожитки, ховаю у мішок дбайливо загорнутий рукопис, сідлаю свого гнідого амбахського коня, на сході займається світанок нового дня. Через відхилене віконце я чую, що хрипіння й стогони хворого стихли й плач гострий, вдовиний, сирітський злетів угору, назустріч вранішнім сонячним променям, що їх уже ніколи не побачить нещасний.

А я, перехрестившись та поправивши куцого меча на поясі, мчу в бік ледь видного на рівнині Франкфурта, де ніхто не знає і знати не хоче про смерть якогось там Шмерца, бо сьогодні з першими сонячними полисками народ величезної німецької країни повинен взнати ім'я нового свого володаря, і хоч би хто там став — король англійський Генріх, король французький Франціск чи іспанський король Карлос, — все одно це таке щастя й честь для німецького народу, що скорбота якоїсь там осиротілої безрідної сім'ї не може навіть піщинкою чорною, жалобною лягти на червоні мантії семи германських курфюрстів, які вибирають для свого народу нового государя після померлого імператора Максиміліана…

Ліфт не працював. Про це повідомляли табличка на дверях і голова монтера, що стирчала в сітчастому колодязі, мов рідкісний експонат на модерністській виставці. Задерши вгору голову, він гукав комусь:

— Гей, ви, телепні! Забули про мене? Піднімай коляску!

Смішно було мені слухати такі слова в нашій суворій установі, де протягом багатьох років так боролися з усяким жаргоном, що перегнули палицю в протилежний бік і народилися на світ слівця типу «висяк», «відстрочка», «фігурант», «самочинка»…

Не хотілося йти на п'ятий поверх пішки, я запитав монтера, який сидів на даху ліфтової кабіни:

— Скоро полагодите?

— Скоро, — пообіцяв він, натиснув на якийсь контакт на даху й плавно злинув угору верхи на кабіні.

Я не став чекати, махнув рукою та пішов сходами. Оскільки ж марші в нас велетенські, то я мав досить часу, щоб обміркувати свої справи на сьогодні. Звичайно, було б так чудово, якби зателефонувала Рамазанова й повідомила щось важливе. Адже їй напевне є що розказати.

Але її обіцянці подзвонити гріш ціна в базарний день. Вона мені телефонувати не стане, навіть якщо точно знатиме прізвища, імена й по батькові аферистів. Резон тут простий: страх за долю чоловіка завжди в ній буде дужчий від жалю за втраченими цінностями чи бажання помститися негідникам. Адже вона не гірш ніж я розуміла, що розгон вчинили люди, добре інформовані про чоловікові справи. Могли вони знати й про його сьогоднішнє місцезнаходження. Тому Рамазанова напевне вирішила: дідько з ними, з грішми та вже проминулими переживаннями! Хоч як це дивно, але їй, звичайно, більше хочеться, щоб я не спіймав шахраїв, оскільки в цьому випадку завжди буде ризик, що я витрясу з них відомості про Умара Рамазанова…

У вихідні в наших коридорах тихо: не снують очманілі від клопотів інспектори, не вистукують каблучками секретарки з паперами, не видно завмерлих біля стін свідків та потерпілих. Гучне відлуння моїх кроків супроводжувало мене по всьому коридору аж до кабінету. Коли доводиться бувати тут у такі дні, я почуваю себе господарем велетенського порожнього будинку, полишеного на мій догляд. Це почуття посилювалося в моєму кабінеті: безгоміння, відтінене далекими, ледь чутними стуками, шерехами в трубах опалення, раптовим тонким дзвоном віконного скла від прошумілого за стіною автобуса.

Спершу я хотів зателефонувати в ДАІ відносно номера «Жигулів», проте палець майже несвідомо набрав номер телефону Лижина. Зараз його можна, мабуть, скоріше всього застати вдома — адже сьогодні неділя й ще досить рано, близько десятої години. Довго лунали, завмираючи в слухавці, сигнали виклику, ніхто не підходив до телефону, і я намірився було покласти трубку, але гудок раптом відтяло пополовині й почувся вже знайомий мені бабусин голос:

— Кого треба?

— Покличте, будь ласка, Володимира Костянтиновича.

— Нема його.

— А коли все-таки можна його застати?

— Хто ж його зна! Передати щось?

— Попросіть його зателефонувати капітанові міліції Тихонову. — Я намагався надати голосові медової ввічливості, щоб не розсердити стару, а то ще, чого доброго, не передасть.

— Скажу, — скупо відповіла вона й кинула трубку на важіль.

Потім я подзвонив у ДАІ, голос Дугіна також був сердитий:

— Це ти, Тихонов? Замордував ти мене геть зі своїм дорученням. У мене тут справ повно, й у картотеці для тебе довелося копирсатися.

— А номери вибрав?

— Вибрав. Тільки ті, що встановлені на «Жигулях».

— Спасибі, Сашко, вони мені саме й потрібні.

— Записуй, я тобі продиктую. Серія МКЛ — Дадашев. Записав?

— Записав. Далі…

— Серія МКП — Садовников…

— Далі.

— Серія МКУ — Шнеєр…

— Далі.

— Серія МКЕ — Панафідін…

— Як-як? Як ти