Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Все гаразд. Не хвилюйся, я й не збирався тебе карати, ти дуже потішив мене, — переборовши відразу, відповів я. — Але я зрозумів, що не голодний, дякую за гостинність, але забери назад… цей шматок.

— Як забажає ага-сан.

І потвора, покірно захопивши смердючий шмат, поповзла геть з печери.

Історія з їжею трохи пригасила ентузіазм. Недовго я протягну голодним. Доведеться повертатися нагору, там хоч можна приготувати паляниці із сушених водоростей, такі, як пекла Есха. Раптом я згадав про торбу, в якій мали залишитись паляниці. В сумці й справді виявилось трохи хліба, але він геть розмок. Я безсило опустився на підлогу, тримаючи в руці те, що колись називалось паляницею. Спробувати підсушити цю клейку масу? Ще день без їжі — і я буду в захваті від подібного харчу.

— Ага — сан збирається їсти цю гидоту? — почув я харона, який безшумно повернувся.

Зніяковілий, намагаючись не псувати образ величного повелителя зміїв, який їсть хліб, я збирався вигадати, що відповісти. Але глянувши у вилупкуваті очі потвори, зрозумів, що нічого путнього не вийде, а я залишуся голодним. Та й харон — єдиний, хто може зараз допомогти. І я вирішив сказати, як є:

— Можливо, розчарую, але я не їм гидоту, яку ти запропонував. Я харчуюся звичайним хлібом.

Харон мовчав, і я захвилювався. Але потвора все ж мовила:

— Те, що ага-сан не хоче здаватися кращим, робить йому честь.

І вже зовсім іншим, не солодкаво-улесливим, а серйозним і навіть грізним тоном потвора продовжила:

— Я знаю, що Повелителем зміїв тебе робить лише древній амулет, що висить на шиї. Без цього маленького брязкальця ти для мене звичайний харч, — мороз пройшовся по шкірі. — Та зараз ти володар магічного артефакту, тому — і мій господар, мій ага-сан. Я довго живу на світі і пам ятаю першого найдревнішого, зустрічався не з одним Повелителем зміїв. Але ти перший, хто не використав наданої амулетом влади, щоб принизити покірного слугу.

Харон замовк, і три ока пильно глянули, зустрівшись із моїм здивованим поглядом. Дивно, але вилупкуваті очі потвори здавалися тепер не такими далекими. Я наче занурився в сиву давнину, глибоку мудрість і якусь приховану, незрозумілу сутність древньої істоти.

— Ти, певне, побачив в моїх очах те ж саме, що я в твоїх — відкриття?! — сказав харон, не чекаючи відповіді.

— Ти правий. Дивлячись на тебе, я ніби побачив інший бік древньої монети, яку багато років тримав у кишені, але дивився лише на один її бік. Я так довго вважав тебе чудовиськом, що навіть не підозрював, що в тебе може бути інша, невідома сторона.

— Я теж не думав, що в такій нікчемі, як людина, ще може бути прихований, як ти сказав? А… інший бік монети. Вже так давно я розчарувався в людях… — промовило чудовисько, і в трьох його круглих очах я побачив глибоку печаль, що ховалась за маскою люті. Це не могло залишити байдужим.

— Що ж зробили люди, примусивши тебе їх так ненавидіти?

— О, хлопче, ненависть — це дуже сильне почуття. До людей я відчуваю скоріше зневагу і байдужість. А ще: ви виявились непоганим харчем.

Як неприємно було уявляти себе стравою на сніданок чудовиська, та все ж щось змушувало перебороти відразу, а в душі з’являлося відчуття, схоже на повагу до харона.

— То все-таки, що трапилось? — обережно запитав я.

Чудовисько мовчало, опустивши очі, та не від сорому. Упевнений, що якби ці очі глянули на мене, то спопелили б одними тільки спогадами.

— Ви, люди, — істоти підступні, ниці і боягузливі. Ви боїтеся взяти відповідальність за власні вчинки і завжди чимось виправдовуєте безчинства. Немає більш кровожерливих істот. Ви вбиваєте подібних не для того, щоб вижити, а для того, щоб побачити смерть і уявити, що маєте над нею владу. Прагнете влади, безмежної влади, влади у всьому, переступаючи через те, що ще вчора вважали святим. Ви постійно стоїте на роздоріжжі між Світлом і Тінню. І пристаєте до тієї чи іншої сторони не за переконаннями, а лише виходячи із власної користі і зиску. Ви ті, хто забули про Закони Всесвіту. Ви розучились будувати, але навчились руйнувати і нищити те, що вже створене.

Я вражено слухав і хотів щось заперечити, але слова харона несподівано породили в уяві неймовірно страшні картини, які я раніше ніколи не міг бачити: донедавна буйні смарагдові ліси палали багряно-кривавим полум’ям, над яким зі страшним ревом літали дивні металеві птахи, з яких люди скидали вогненні кулі, що запалювали і знищували ліс. Я чув крики жаху та стогін, бачив обпалені трупи тварин і людей, яких поглинало полум'я. Навкруги стояв жахливий в'їдливий сморід. Бачив, як мати рукою захищає від нещадного меча воїна свою дитину. Бачив знищені війною міста, зруйновані села, спустошені чорні поля, які ще недавно колосилися золотим зерном. Куди не глянь, були розруха і попелища. Не в змозі більше споглядати ці моторошні пейзажі, я у відчаї закрив очі руками, ніби захищаючись.

— Що ти робиш на Вершині Тиші? Як потрапив сюди живим? — ніби навмисне змінивши тему розмови, спитав харон.

— Відразу важко й відповісти, — ще під враженням пережитого відповів я. — Напевне, випадково.

— Запам’ятай, хлопче, все що стосується життя, не є випадковістю.