Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Та раптом земля і небо перемішались. Твердий ґрунт вислизнув з-під ніг. Подих забило. Здавалось, стискають залізні лещата. Руки і ноги стали непідвладні. І я нарешті зрозумів, чому погляд жерця волав таким переляком. За моєю спиною з дна мертвого озера безшумно з’явився харон. Встигнувши усвідомити це, я з усієї сили набрав повні легені повітря і тут же опинився під водою, затиснутий цупкими щупальцями потвори.

Я не встиг відчути навіть страху. Та інстинкти змушували боротися за життя. Допомагало усвідомлення подвигу Есхи, якій вдалося вибратись із лап чудовиська. Та насправді чим більше я пручався, тим більше посилювались смертельні обійми. Бракувало повітря. І в якусь мить я зрозумів, що моє становище безнадійне. Я задихався. Перед очима попливли чорні кола, мене поглинула темна вода озера…

Прийшовши до тями, я глибоко вдихнув і закашлявся. Спробував розплющити очі, але повіки, мов кам’яні, стулялися знову. Через невеликі щілини між ними я бачив світло, яке здавалось сліпучим. Зробив зусилля, щоб перевернутись зі спини на живіт, і відчув, як нестерпно болить усе тіло. Мозок відмовлявся працювати. Інстинктивно закрившись рукою, зміг розгледіти, що знаходжусь у печері, схожій на ту, в якій жив з Есхою, але велетенських розмірів. Просторе приміщення завалене усіляким мотлохом: напіввцілілими скринями, зброєю, обладунками, корабельними уламками. А дивне яскраве світло випромінювали дрібні камінці, всіяні по чудернацькій печері. Певне, це вони виблискують на скелях Вершини Тиші. Ця здогадка ніби отверезила, привела остаточно до тями. Неймовірно! Тоді я… Тоді я в її надрах!

Серце сильніше забилося в грудях. Я пригадав останні події. Як потрапив під воду, як задихався від браку повітря, а далі — пустота. Я ще раз озирнувся довкола і відчув усю велетенську міць кам’яних брил, що нависли наді мною. Підземні печери Вершини Тиші! Як я потрапив сюди і де харон?! Не встиг згадати про чудовисько, як зовсім поруч почув шум і хлюпання води. В печеру вповзла не бачена мною досі велетенська істота.

Харон виявився потворним гігантським змієм. На його невеликій голові вертикально один над одним розміщувались три круглих вилупкуватих ока, а довжелезний, порепаний, покритий мокрою, наче рідкою шерстю, хвіст розтроювався і утворював щупальця, якими істота полювала на здобич. Я нащупав рукою шаблю. Одне око харона миттю простежило, і жахливе, моторошне шипіння проповзло по печері. Відкрилася невелика, але повна гострих і довгих лез-зубів паща чудовиська. Холодний піт крапельками скотився по чолу.

— Чого бажає ага-сан? — прошипів змій улесливо-солодким голосом.

Здивований, збитий з пантелику, я не повірив вухам. Агасаном називають господаря, а змій явно звертався до мене.

— Ти назвав ага-саном, хароне? — невпевнено мовив я, прошипівши у відповідь.

І тільки тоді згадав про подарований дідом амулет, завдяки якому вдалось підкорити двоголову хапуку, і завдяки якому я зараз розмовляю з хароном на зміїній мові. Він втретє врятував життя. У пам’яті зринули слова Едо, сказані на прощання. І дід, і Есха давно вже не поруч, але їх турбота і невидима присутність завжди зі мною в цьому незбагненному і непередбаченому світі. Я усміхнувся і відчув якусь несподівану впевненість у власних силах. Якщо харон вважає агасаном, то не варто його переконувати в протилежному.

— Де я, хароне? І як сюди потрапив? — прошипів до потвори.

— Ага — сан зараз у печері з моєї провини, — відповів змій і винувато потупив до долу три вилупкуватих ока. — Коли я почув, що жертва, тобто ти, ага-сане, розмовляєш на зміїній мові, то зрозумів, що я, йолоп, ледве не вбив господаря. І приніс тебе до печери.

Я інстинктивно потер шию та, згадавши смертельні обійми чудовиська, знову відчув брак повітря і закашлявся.

— То ага-сан не сердиться на харона? — запитала потвора, запобігливо заглядаючи в очі.

Зараз грізний охоронець озера був більше схожим на якусь домашню тваринку, що виляє хвостом перед господарем в надії отримати порцію ласки.

— Ні, — коротко відповів я і відчув навіть щось схоже на симпатію до цього дивакувато-покірного створіння.

Здається, зрадівши, змій улесливо мовив:

— Як харон може загладити свою провину перед господарем? Можливо, ага-сана потрібно доправити назад нагору, на берег Ока Дракона?

— Ні-ні, — квапливо випалив я.

Я дуже вчасно зник з поверхні Вершини Тиші. Жерці не заспокоїлися б, доки не спіймали. А так ніхто навіть не підозрює, що, потрапивши до лап харона, я залишився живим. Вороги вважають мертвим, і це на руку. Потрібно вичекати, а час покаже, коли я зможу повернутись назад. Харон будь-коли доправить на поверхню.

— Я хочу на деякий час залишитись тут, у твоїй печері.

— О, ага-сане! Для харона це велика честь — приймати в себе повелителя зміїв.

Я ніяково змовчав. Все складалося надто вдало, і якось не вірилось в такий несподівний поворот подій.

— Харон зараз же принесе ага-сану чогось смачненького попоїсти, — потвора поволі поповзла назад і я почув, як шумно булькнула вода.

Слова «щось смачненьке» нагадали про те, що я нестерпно голодний. Та харон не змусив довго чекати. Швидко повернувся і кинув під ноги шматок якоїсь смердючої напівгнилої тушки. Коли я подумав, що це може бути людина, знудило, і я миттєво відвернувся від жахливого шматка.