Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Привіт, — мовив він, і я зрозумів, що Сем чимось схвильований. — А куди ти пропав?
— Я зараз на вокзалі.
— Чому на вокзалі?
— Їду. Звідси.
— Он як. Ясно…
— Що сталося, Семене?
Сем ще якусь мить мовчав перед тим, як заговорив.
— Та тут такого навергалося, що одразу і не розкажеш…
— А ти спробуй.
— Добре, тільки візьмися за щось, аби не впасти, як будеш слухати, — почав Семен, набираючи обертів у розмові. — Вчора, коли ми з Грінспеном приїхали додому і заклали від розчарування останніми подіями, ну ти розумієш, так ось, після цього я пішов спати, а Гринь ще залишився пошаритись в інеті. Вочевидь хотів своєму віртуальному дружку про все розказати. І розказав. Тільки не Гринь йому, а навпаки — цей знайомий Гриню. Та таке, що у того мову одібрало, і повір мені, коли Грінспен мені зранку розповів — у мене теж…
— Його знайомий виявився геєм? — пожартував я.
— Якби ж то, — відповів серйозно Сем і зробив чергову паузу, певно, для більшого драматизму. — Його знайомий — це він.
— Хто — він?
— Він — той, кого ти не застрелив.
Коли почалася розмова, я вставав вже з-за столу, і ось, здається, цієї миті знову присів.
— Ти — жартуєш?!
— На жаль, ні.
— Може Грінспен жартує?
— Андрію, це — правда.
— Знайомий Грінспена і він — це одна й та сама людина?
— Так. І мені це винесло мізки.
— А що каже Грінспен?
— Він каже, що не знав.
— Не знав?! Весь цей час він спілкувався з ним. Як це він не знав?
— Ось так, у того був лише псевдонім.
— Ясно. І зараз він у курсі всього? Що є не лише я, що є іще й ви?..
— Певно що так.
— Гм… Ну тоді я порекомендував би вам на певний час кудись поїхати. Про всяк випадок.
— Ти все правильно кажеш, тільки Грінспен з ним планує сьогодні зустрітися.
— Що?!
— Гринь про щось з ним довго базікав в інеті, вже після того, як з’ясувалася правда, і щось там в його мізках перекрутилося. Той запросив нашого ідіота до себе. І не лише його, а нас усіх. Я, звичайно ж, одразу Гриню сказав, що це може бути пастка. Але він став якийсь неадекватний. Я його не можу зрозуміти. Віка теж з ним пробувала говорити — але все безрезультатно. Я вже думав Грінченка силою затримати, проте він прожогом вискочив з хати, ще й двері за собою встиг зачинити, аби не наздогнали.
— А ви що?
— Ми? Зараз пакуємо речі та готуємось з’їжджати. Не виключаю, що вони ще й сюди нагрянуть…
— Не виключено…
Запала мовчанка. Я продовжував сидіти за столом у цій забігайлівці, з якої мав піти ще хвилин десять тому, і дивився у вікно на людський потік.
— Андрію, допоможи, — раптом сказав у слухавку Сем. — Може хоч ти зможеш його переконати…
За весь час свого знайомства з Семеном, здається, це вперше я чув, аби він просив про допомогу. Та ще й стосовно людини, над ідеями та вибриками якої він міг кепкувати годинами.
— Я зрозумів. Зараз подзвоню.
— Дякую. До зв’язку.
— До зв’язку.
Я так і залишився сидіти з мобільником коло вуха, слухаючи короткі гудки. Почуте видавалося фантастикою, аж кортіло себе вщипнути: чи ж це правда, чи говорив я з Семом і почув оце від нього. Життя — дивна штука, хто би що казав…
Я набрав Грінспена. Якийсь час він не брав трубу, аж ось нарешті почув його тихе, дещо здивоване «ало».
— Привіт, — якомога спокійніше привітався я.
— Слава Богу, ти знайшовся, — відповів той. — Ти якось так раптово зник, ми всі за тебе турбувались.
— Всі?
— Ну так — я, Віка, Сем.
— Здається не вистачає ще декого…
— Кого?
— Мені тільки-но дзвонив Сем…
— А, зрозуміло. Тобто ти вже в курсі останніх новин?
— Ну певною мірою так. Хоча мені досі дивно, як це могло
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.