Читати книгу - "Світло чорної свічки"

До заходу сонця Лауренц проминув ще три таких самих дорожні знаки — бочки з викладеними на піску кам'яними написами. Мегарі вже ледве дибав, а втікач не переставав підганяти його. Десь над дорогою мала бути криниця, і він не полишав надії дістатися туди завидна.

Вже коли на північному сході денна блакить неба все більше бралася чорнотою, далеко попереду на вигорілій піщаній рівнині з'явилися дві темні крапки. Вони не рухались, і Лауренц подумав, що там навіщось залишено дві бочки, можливо, для позначення криниці, щоб подорожній міг здалеку помітити її. Та коли став наближатися, то зрозумів, що помилився. Це було щось значно більше, ніж бочки. Два автомобілі? Він недовірливо примружив очі. Пустеля, бувало, не раз знущалася з нього своїми міражами.

Крапки не рухалися, а все збільшувалися, набирали виразніших обрисів.

Ні, він не помилився. Це були два автомобілі! А біля них стояли розіпнуті три світлі намети! Він міг уже добре розрізнити людей у білому одязі. Вони заклопотано сновигали від наметів до автомобілів та назад і, здається, не помічали його. Друзі це? Вороги? Адже на нього полюють, і один необачний крок може коштувати йому життя. Але він не хотів так просто позбавити себе несподіваної нагоди зустрітися з людьми. Може, вони зовсім не страшні й дозволять йому пристати до гурту. Одинокому мандрівникові куди легше наразитися на небезпеку, ніж групі, де один може покластися на одного.

Мегарі, певне, вже зачув воду, бо звертав з дороги неохоче. «Неодмінно треба напоїти його»,— подумав Лауренц. Він, трохи зачекавши, об'їхав чужий табір, а коли зовсім посутеніло, став наближатися до наметів. У таборі засвітили вогні. Це було йому на руку. Він міг непомітніше підкрастися до людей.

Ніч розпростерлася над пустелею якось раптово. Лауренц зупинив мегарі на віддалі двохсот метрів від наметів. Він виразно розрізняв п'ять постатей. Троє у довгому, аж до п'ят, білому одязі жителів пустелі, двоє інших у костюмах кольору хакі й без головних уборів. Усі сиділи біля багаття, яке потріскувало під чорним казаном. У незапнутих отворах двох наметів горіли гасові ліхтарі. Наскільки він міг роздивитися, люди були беззбройні, трималися спокійно, впевнено. Будь-кому неважко було б зараз, під покровом ночі, підкрастися до наметів й підслухати розмову біля багаття.

Лауренц зняв з плеча карабіна, потяг до себе поводи, змушуючи мегарі лягти, але тварина опиралася. Вершник у думці лайнувся і сильніше потяг за ремінні віжки. Дугою вигнувши шию, тварина неохоче зігнула ноги. І враз це сталося. Лауренц добре почув, як верблюд глибоко і хрипко всапнув повітря. Він здогадався, що це означає, але зарадити нічим не міг.

Нічну тишу сколихнув пронизливий крик його мегарі.

«Безглуздіше не могло й бути»,— розлючено подумав Лауренц. Він бачив, як посхоплювалися люди біля багаття, як один з них, що був у костюмі, метнувся до освітленого намету.

«Геть! Геть звідси!» — одне було зараз у нього на думці. Але верблюд не рухався. Лишався німцеві один вихід. Він скочив із сідла і заліг за твариною.

«Нічого поганого я тобі не бажаю, Агато, але те, що зараз трапиться, усе через тебе»,— похмуро думав він.

Чоловік у хакі хутко вийшов з намету, несучи в руці довгий блискучий предмет. Ураз пучок світла прорізав темряву. Електричний ліхтарик! Лауренц ледве встиг опустити карабіна. Він зрозумів, що ті чужинці не загрожуватимуть йому. Мисливці на людей поводилися б інакше. В такій ситуації вони скоріше хапаються за зброю.

Біля багаття почали гукати його. Спочатку по-арабському, потім по-французькому і, нарешті, по-англійському.

Лауренц не розумів.

Невдовзі двоє у білому одязі відокремилися від багаття й попрямували до нього.

— Здається, нам з тобою ще раз пощастило, Агато,— муркнув Лауренц і вийшов з-за верблюда на світло. Він не кинув карабіна, але ніс його так, що ніхто не міг би запідозрити якогось ворожого замислу. Спроквола ступав назустріч двом з табору. По хвилі підвівся мегарі і задоволено подибав за своїм вершником.

Чоловіки зупинилися очікуюче, потім, поклавши праву руку на серце, нахилилися і привітали його по-арабському:

— Мир з тобою!

— Салам алейкум!— відповів Фред і повторив їхній дружній жест. Ліхтарик погас. У темряві він не міг розгледіти їхніх облич, що були без покривал. Вони заговорили до нього по-своєму, але він не розумів. По жестах, спокійному тону їхньої мови здогадався, що його запрошують до табору.

Один араб узяв за поводи мегарі, що теж зупинився біля них, другий увімкнув ліхтарик. Усі пішли до наметів.

Його люб'язно зустріли біля багаття, ні про що не запитували. Він не змушував себе довго вмовляти, щоб з ними повечеряти. Сильно приперчений плов був йому дуже до смаку. Молоді люди, одягнені в костюми кольору хакі, виявилися французькими вченими і в Сахарі шукали поклади вугілля. Французи говорили калічено по-німецькому, але Лауренц зміг зрозуміти, що цю експедицію вони організували в основному на власні кошти, які нелегко було добути.

Троє арабів прислуговували їм.

Лауренц крадькома озирнувся і побачив в освітленому наметі багато різних наукових приладів, серед них майже метрової висоти телескопа. «Це ж маленьке багатство»,— подумав він.

Араби, як і годилося, шанобливо тримались на певній віддалі. Один з них розсідлав мегарі і повів його за намети, очевидно, до водопою. Француз в окулярах приніс з намету пляшку коньяку й налив по вінця три чарки.

— Тре б'єн, «Наполеон»!