Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

глибині суходолу. Вів їх вождь племені, Ієшуа, який саме здобув Єрихон. Ізраїльтяни, як називали кочівників, вирізали усіх мешканців Єрихону окрім розпусниці, що була з ними у змові, та її родини[85]. Після Єрихону настала черга Ай. Ієшуа і тут звелів вирізати усіх, що опиралися, а царя повісити на дереві[86]. До Ашдоду прибували усе нові втікачі, приносячи моторошні та несамовиті звістки.

І раніше траплялося, — хоча й нечасто, — що кочівники здобували місто, а потім відходили зі здобиччю. Але тепер виглядало, що ізраїльтяни вирішили змінити дотеперішній спосіб життя на осілий і вибрали для цього ханаанську землю. При цьому Ієшуа проголошував, що ту землю обіцяв ізраїльтянам їхній Бог. (Завойовники зберегли у збірній пам’яті тяжку мандрівку пустинею і здобуття Землі Обітованої. Через віки той спомин вибухнув пеаном: «І палали в пустині жаданням[…] голодні та спрагнені, і в них їхня душа омлівала…[…] І в недолі своїй вони Господа кликали […] і Він визволяв їх від утисків їхніх![…] І Він їх попровадив дорогою простою […] Він пустиню обертає в водне болото, а землю суху в джерело, […] І голодних садовить Він там, а вони ставлять місто на мешкання[87]»

Ханаанці, охоплені тривогою, що Бог кочівників пообіцяв своїм поклонникам також приморські міста, вирішили покинути рідну землю та пошукати нової оселі. Здавалося, наче весь Ханаан всяде на кораблі та рушить на Захід, але врешті більшість мешканців зосталася, бо надійшли заспокійливі новини, що фараон вислав молодого полководця Прамессе[88], щоб той обсадив єгипетськими гарнізонами приморські міста. Наскільки фараонові було байдуже, хто править у глибині суші, настільки прибережні міста мали бути забезпечені для торгівлі. Однак частина ханаанітів, може, не найлякливіших, але найзавзятіших, закупила кораблі та приєдналася до мілезійців.

З Ашдоду дорога вела до Навкратісу, де містився найбільший карійський склад; мілезійці повезли туди свій вантаж, поповнений новим крамом, за безцінь придбаним у сирійських утікачів.

Навпроти дельти Нілу містився маленький острівець Фарос, найстаріше торговельне поселення критян, нині покинутий через зсуви ґрунту, а також недоступні, мулисті, оброслі очеретом береги. Колись був тут морський маяк та старовинна святиня Великої Богині, Володарки Вітрів. Жриця — супровідниця виправи умовила кількох моряків, щоб відвезли її човном на Фарос, де вона хотіла відвідати святе місце і принести жертви за успіх подорожі. Висівши на берег, переконалися, що острів частково запався, портові споруди перегнили і здавалося, що земля осувається їм під ногами. Ступали якомога обережніше, намагаючись знайти дорогу до святині. Ніде не було видно єгипетських патрулів, це остаточно їх переконало, що острів не годиться не тільки для поселення, але навіть для короткої зупинки. Яким же було їхнє здивування, коли зненацька з’явилася якась постать і кинулася до них із розкритими обіймами, наче вітаючи рятівників.

Виявилося, що у одному з колишніх портових складів ховався гурток жерців Атона, переслідуваних Хоремхебом. Жили з дня на день, сподіваючись амністії, зміни влади чи якогось щасливого випадку, який вирятував би їх зі скрути. Почувши, що мілезійці мають власні кораблі та пливуть на Захід, заблагали, щоб забрали їх з собою, обіцяючи щедру плату. Отак до колонії критян та біженців із Ханаану додалися єгипетські втікачі. Усі разом попливли в напряму Тартессу.

По дорозі зупинялися в малих пристанях, де за цілий рік з’являлося не більше одного торговельного корабля і де в глибині суші аж до озера Трітоніди жили кочівники[89].

Перший постій випав у Пліносі[90]; його мешканці мали звичаї, схожі на єгипетські, але дівчата носили короткі туніки з тонко виправлених козлячих шкірок, обшитих червоними китицями.

Далі зупинилися у славному порту Евесперіди[91], розміщеному на африканській землі, найурожайнішій зі всього узбережжя, — вона сама давала плоди. Свого часу на всьому Середземному морі багато розмовляли про трьох дочок тамтешнього царя, Геперид, яких начебто викрали єгипетські жреці, а Геракл їх визволив. У Евесперидах мореплавці запаслися харчами на дальшу дорогу, бо знали, що на менш урожайних землях мешканці Лівії живилися фініками, молоком, сараною та впольованою дичиною. Але не їли коров’ячого м’яса — з огляду на Ізіду.

Над озером Трітонідою жили племена, які хвалилися, що походять від амазонок та дотримувалися їхніх архаїчних звичаїв. Дівчата не виходили заміж, а брали собі коханців, не надто цікавлячись, хто був батьком їхньої дитини. Зате коханці звикли встановлювати своє батьківство на підставі схожості.

На захід від озера Трітоніди, ближче до Гераклових Стовпів, був острів, а на ньому таємниче озерце. Дівчата видобували з води — вкритими смолою перами птахів — золоті зерна. А ще вели до бою колісниці проти диких племен у глибині суші, які живилися зміями