Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В лазничці з дзеркала на мене дивиться до болю знайома мені жінка. Довге волосся, не зважаючи ні на що, слухняними пасмами обрамляє бліде обличчя. Як тільки-но завагітніла — перестала його обтинати — кажуть не можна. Не можна то й не можна.
Мені байдуже, хоч краєм ока зауважую, що довге волосся таки личить мені. Заплітаю його в косу. Щось не дає спокою. Так. Знаю. Погляд. Від вчорашнього дня він став іншим. Яким?
Шукаю в очах сліди вчорашніх відвідин Володьки і… не знаходжу. Можливо, страх щось змінив і моєму погляді? Ні. Ще не зовсім впевнена, але ні, це таки не страх.
Десь вже я бачила це погляд. Тільки коли? Перебираю в пам’яті основні моменти свого життя: весілля з Олегом, фективне розлучення, робота в банку, Зустріч з Володимиром. О! Вже знаю. Саме тоді й бачила ці стиснуті, радше зціплені в одну рівну лінію уста і погляд, сповнений… рішучості. Так. Саме тоді я вирішила, що вартую кращого… Господи, що ж вирішила сьогодні?
Випиваю горня чаю і впихаю в себе два сухарі. Їжа не лізе мені в горло, але чітко розумію — я не сама. Відразу мию за собою посуд. Ставлю горня на місце. Натягую на себе пальто, яке вже давно не застібається на два останні гудзики. Але іншого не маю, тож доведеться миритися.
На вулиці похолодало. Натягую чорний берет. Відчепляю від нього велику рожеву квітку з валяної вовни. Тут вона мені ні до чого. Все що маю й так не підходить одне до одного: ні за кольором, ні за стилем, ні за погодою. Намагаюсь про це не думати, але розум постійно видає нові й нові варіанти комбінацій деталей та аксесуарів. Чи не вперше радію, що мене тут ніхто не знає.
Минаю продуктовий маган «Світлана» і механічно згадую чи нічого не потрібно. Здається ні. Я їм мало і без особливого бажання. Лише найнеобхідніше. Ноги самі несуть на вулицю Суворова, де поряд з торговою площею — автостанція.
Дивлячись на ряди з різнобарвним харчем: зелень, риба, овочі, фрукти, пахучі прянощі, у мене раптом прокидаються спогади. Ще зовсім недавно я насолоджувалась готуванням улюблених страв для Володьки. Пекла струделі, сирники, цвібаки, завиванці.
Чую як рот наповнює слина. Борюся зі спокусою принаймні діткнути виставленого краму. Не встоюю. Звертаю між торгові ряди. На мене ніхто не зважає, тому я переходжу від одного продавця до іншого і приглядаюсь, прицінююсь наче справді планую щось купити.
Не можу перебороти спокуси і… торкаюсь гладких боків справжіх південних кавунів, поряд — шершаві спини золотих динь, які, здається, ипромінюють аромат лише від одного того дотику. Торкаюсь яблук, акуратно поскладаних у ящику, грушок. Пробую їх на твердість. Акуратно стискаю їх у пальцях. О! Вони такі мякі, що здається зіткані зі самого нектару. Заплющую очі і уявляю як…
— Вам погано? — стурбований голос десь коло мене.
Налякано розплющую очі, так і не дізнавшись якою соковитою може бути ця грушка. За мить розумію, що всі погляди звернені до мене. Потрібно щось сказати.
— Ні-ні. — Заперечливо хитаю головою. — Все добре. — Безпомічно розводжу руками і, ніяковіючи, кидаю поглядом на розщепнуті гудзики — мовляв, самі тямите — вагітність.
Жінки розуміюче кивають головами, а чоловіки продовжують займатись своїми стравами.
Мені звідси пора.
На вокзалі стурбовано розглядаюсь на всі боки. Сьогодні понеділок, тож людей не багато. Голими спинами світять порожні крісла. Ні. Цього не може бути. В тому боці, де минулого разу знайшла вільне місце, також порожньо. Але ж вони не могли отак взяти й кудись забратися. Знаю, що можуть жити на вокзалах по кілька тижнів.
— Привіт. Мене шукаєте? — наче знайомий голос.
Від несподіванки я здригнулась.
Переді мною стояла та сама жінка, яка дала визначення моєму почуттю. Зловила себе на думці, що страшенно рада її бачити. Ледве стримала бажання, аби не кинутись їй на шию.
Незнайомка всміхнулась, наче давала зрозуміти, що вона не проти. Вона що, читає мої думки?
— Так… Але звідки ви дізналися? — Я таки розгубилась і цього не приховувала. Поряд з нею чомусь почувалася в безпеці. — І… там же нікого нема. — Киваю в бік порожнього залу. — Тоді звідки…
— Звідки я тут взялася? — Закінчує моє речення жінка. — Марія. — Простягла руку замість відповіді.
— Віка. — Називаю неповне ім’я, бо раптом несамовито захотілося, щоб хтось покликав мене так, як кликали в дитинстві. Несміливо тисну їй руку. Те, що зустріла її серед циган, оповитих запахом давно немитого тіла і одягу, який ніколи не бачив прального порошку, дається в знаки.
Дивуюсь, бо несподівано рука жінки виявляється доглянутою, з півкруглими нігтями середньої довжини. На них нема лаку, але вони акуратно обтяті та відполіровані. З соромом згадую, що мої не такі — минулого вівторка з відчаю обрізала їх цілком.
— Знала, що ти прийдеш. — Жінка дивиться просто в очі і всміхається, самими устами.
— Звідки? — Вихоплюється в мене.
Шкодую, що не стрималась. Не хочу її ні образити, ні налякати. Насправді, не має значення звідки вона про це дізналась, бо я таки беззаперечливо потребувала цієї зустрічі.
— Я багато речей знаю. — Знову всміхається.
З її спокійного тону не важко здогадатись, що її складно чимось здивувати. Вона дає мені час оговтатись.
— Може… може підемо кудись. — Боязко пропоную, бо ще до кінця не впевнена, що жінка не витвір моєї зболілолої уяви.
Хвилююсь чи не зникне вона як вийдемо за межі приміщення автовокзалу.
— Може хочеш зайти до мене? — Марія дивиться просто в очі і чомусь здається, що не бачу як вона відтворяє уста.
В знак згоди киваю головою. Чому ж ні? В мене все одно нема
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.