Читати книгу - "Віннету І"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але мене це не цікавить.
— Я знаю. Але є іще одна причина. Шлях, яким я збираюся пройти, небезпечний. Тому як для мене, так і для вас усіх буде краще, якщо я поїду не сам, а в супроводі сильного супутника, який до того ж влучно стріляє зі свого карабіна.
— Я не дуже бачу переваги для нас.
— Ні? Це мене дивує. Адже ви зазвичай виявляєте неабияку кмітливість і далекоглядність, — іронічно відповів Сем. — Ну а якщо, припустимо, я напорюся на ворогів, що прямують сюди, і вони мене вб’ють? Тоді ніхто не зможе повідомити вас про небезпеку, на вас нападуть і перестріляють, а якщо біля мене буде цей ґрінгорн, здатний своїми тендітними руками скрутити в баранячий ріг і кинути об землю найсильнішого чоловіка, то дуже ймовірно, що ми повернемося цілими і неушкодженими. Тепер ви зі мною згодні?
— Гм. Так.
— А тепер найважливіше: йому обов’язково треба завтра поїхати звідси, щоби не трапилося бійки, яка може погано закінчитися. Ви ж знаєте, як Раттлєр до нього ставиться. Коли цей шанувальник бренді отямиться, то одразу ж кинеться на того, хто побив його. Нам слід тримати цих двох подалі один від одного принаймні завтра, у перший день після вбивства. Тому один, не потрібний мені, залишиться тут, із вами, а другого я візьму зі собою. Ви й далі не згодні зі мною?
— Ні, нехай їде з вами.
— Гаразд, тож ми домовилися. — Сем повернувся до мене і сказав: — Ви чули, які труднощі у вас попереду. Цілком можливо, що в нас завтра не буде часу на їжу і на відпочинок. Тому я ще раз питаю, чи не хотіли б ви з’їсти хоч шматочок ведмежатини?
— Добре, за таких обставин я принаймні спробую.
— Пробуйте, пробуйте! Я знаю ці спроби, качка б мене копнула! Досить відкусити лишень шматочок — і вже неможливо зупинитися, аж поки не з’їси все. Давайте сюди ваше м’ясо. Я посмажу його для вас! Такий ґрінгорн, як ви, точно не вміє цього. Тож дивіться уважно, щоби навчитися! Якщо мені доведеться смажити такий смаколик для вас удруге, то вам нічого не перепаде, бо я все з’їм сам.
Добрий Сем мав рацію. Досить було мені скуштувати шматочок його майстерно приготованої страви, як мій апетит відновився. Я забув про все, що гнітило мене, і їв, аж поки не з’їв усе.
— Бачите? — засміявся він. — Набагато приємніше їсти ведмедя, аніж полювати на нього. Тепер ви це знаєте. А зараз ми виріжемо собі ще кілька шматків шинки й посмажимо їх ще сьогодні. Їх ми завтра візьмемо зі собою, бо під час таких вистежувань треба бути готовим до того, що не буде змоги вполювати здобич або розпалити вогонь, аби посмажити її. А ви зараз чемно ляжете на бочок і добряче виспитеся, бо завтра вирушимо на світанку і сили нам знадобляться!
— Гаразд, я піду спати, але перед тим скажіть мені, на якому коні ви поїдете?
— На якому коні? Ні на якому.
— А на чому ж?
— Що за питання? Невже ви думаєте, що я сяду на крокодила чи на якогось птаха? Звичайно, поїду на своєму мулові, на моїй новенькій Мері!
— Я би цього не робив.
— Чому?
— Ви ще занадто мало його знаєте.
— Зате він мене добре знає. Ця скотина навіть відчуває до мене неабияку повагу, качка б мене копнула!
— Але під час такої розвідницької операції, яку ми плануємо завтра, треба бути дуже обережними і все продумати заздалегідь. Кінь, у якому вершник не впевнений, може все зіпсувати.
— Справді? Та ви що? — засміявся він.
— Так, — відповів я затято. — Я знаю, що вершник може поплатитися життям, якщо кінь невчасно форкне.
— Он що ви знаєте! Розумний хлопчик, нічого не скажеш! Теж, мабуть, десь підчитали, сер?
— Так.
— Так я і думав! Читати такі книги, мабуть, надзвичайно цікаво. Якби я сам не був вестменом, то обов’язково переселився б кудись східніше і сидів би собі там та читав ось такі історії про індіанців. Думаю, що за таким заняттям можна обрости сальцем, хоча ведмежі лапи матимеш перед собою лише на папері. Мені цікаво, чи добрі люди, які пишуть щось таке, самі хоч раз перетнули Міссісіпі!
— Більшість із них, мабуть, так.
— Не вірю. І в мене є вагомі причини для сумнівів.
— І які ж?
— Я вам скажу, сер. Рука, яка довший час тримала вуздечку коня, орудувала рушницею і ножем, кидала ласо, уже не пристосована для того, щоби виводити закарлючки на папері. Той, хто став справжнім вестменом, точно розівчився писати, а той, хто так і не став, краще нехай залишить цю справу задля писання про речі, у яких нічого не тямить.
— Гм! Але ж для того, щоби написати книгу про Захід, не обов’язково бути там так довго, аж доки на руці не залишиться пальців.
— Неправда, сер! Я ж вам сказав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету І», після закриття браузера.