Читати книгу - "Крижана принцеса"

Комісар Мельберґ не хотів викладати всі козирі сьогодні, але вже під час наступного допиту він застосує всю наявну артилерію. І хай йому грець, якщо й тоді він не виб’є з цього дурня зізнання.

Комісар вдоволено плюнув на долоню й пригладив слиною волосся.

Телефонний дзвінок перервав її прямо посеред оповіді про розмову з Генріком Війкнером. Еріка роздратовано відпустила клавіші й потягнулася за слухавкою.

— Так? — її голос звучав більш дратівливо, ніж вона гадала.

— Привіт, це Патрик. Заважаю?

Еріка випрямилася на стільці й пошкодувала, що не була більш привітною, коли взяла слухавку.

— Ні, зовсім ні, я просто сиджу й пишу… Я так заглибилася в роботу, що аж злякалася, коли почула дзвінок, ну й тому відповіла трохи непривітно. Але ти зовсім не завадив, усе гаразд, чесно…

Вона схопилася за голову, коли почула, які нісенітниці плете, виправдовуючись, наче підліток. Час зібратися з думками й вгамувати почуття. Сміх та й годі.

— Ну, я у Ф’єлльбацці зараз і подумав запитати тебе, чи ти вдома. Я міг би заскочити ненадовго.

Голос Патрика був упевненим, мужнім, надійнім і спокійним. Еріка почувалася по-дурному й поводилася, немов дитина. Вона подивилася на своє вбрання — легкий спортивний костюм — і провела рукою по волоссю. Те, чого вона боялася найбільше. Розкуйовджене волосся стирчало увсебіч. Ситуація майже катастрофічна.

— Алло, Еріко. Ти тут? — спантеличено запитав Патрик.

— Так-так. Мені лише здалося, що дзвінок обірвався.

Удруге за останні десять секунд Еріка схопилася за голову. Боронь Боже, він подумає, що вона хвилюється, як дівчинка.

— Алло-о-о, Еріко. Ти мене чуєш? Алло?

— Ой, так, чую. Так, звичайно. Заходь за п’ятнадцять хвилин, бо мені ще треба закінчити одну важливу частину моєї книжки.

— Так, гаразд. Ти впевнена, що я не заважатиму? Ми можемо все ж таки побачитися вже завтра ввечері, якщо…

— Ні-ні, усе гаразд. Точно. Лише п’ятнадцять хвилин.

— Добре, тоді побачимося за п’ятнадцять хвилин.

Еріка обережно поклала слухавку й знову глибоко зітхнула. Її серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Патрик уже їхав до її будинку. Патрик уже… Вона підхопилася, наче хтось вилив на неї відро холодної води, і відкинула стільчик. Він буде тут за чверть години, а вона має вигляд, ніби не вмивалася й не розчісувалася вже тиждень. Перестрибуючи через дві сходинки й стягуючи із себе кофту, Еріка піднялася на горішній поверх. У спальні вона почала знімати спортивні штани й мало не впала, забувши, що вони все ще висять у неї на ногах.

У ванній кімнаті вона підмилася й подякувала собі за те, що сьогодні зранку, коли була в душі, всюди поголила волосся. Еріка маленькими крапельками нанесла парфуми на зап’ястя, груди та шию й відчула, як у неї пришвидшився пульс. Підійшовши до шафи, вона вивалила майже весь одяг на ліжко, аж поки нарешті не вирішила вдягнути просту чорну кофтинку від Філіппа Кея й чорну довгу вузьку спідницю, що пасувала до кофти. Еріка подивилася на годинник. Ще десять хвилин. Знову у ванну. Пудра, туш, губна помада й світлі тіні. Рум’яна сьогодні їй не знадобляться — обличчя в неї й так уже залилося рум’янцем. Результат її макіяжу — свіжий ненав’язливий вигляд, однак із кожним роком, здавалося, потрібно було все більше й більше макіяжу, щоби мати приємний вигляд.

У двері подзвонили, і коли Еріка востаннє поглянула на своє відображення в дзеркалі, то її охопила паніка — волосся досі було зібране в неохайний хвіст, який тримала жовта неонова резинка. Вона розпустила волосся, розчесалася й нанесла трохи гелю, аби зачіска мала гарну форму. У двері знову подзвонили, і цього разу дуже наполегливо. Еріка поспішила вниз, але на сходах на мить зупинилася, аби перевести подих і зібратися з думками. З найчарівнішим виразом обличчя вона відчинила двері й засяяла усмішкою.

Його палець трохи тремтів, коли він натискав на дверний дзвінок. Кілька разів Патрик ледь втримався від того, щоб не розвернутися й не зателефонувати Еріці зі словами вибачення, що він не зможе прийти. Однак автомобіль сам їхав у напрямку Селвіка. Він дуже добре пам’ятав, де вона жила, і легко заїхав у вузький поворот праворуч від пагорба перед кемпінгом, а потім попростував прямо до її будинку. Надворі було темно, наче уночі, але вуличні ліхтарі світили досить яскраво, щоб можна було побачити морський краєвид. Патрик розумів, що Еріка відчуває до батьківського дому, і міг уявити, який біль крає її від думки, що коли-небудь вона його втратить. Він розмірковував і про неможливе й ненадовго замислився, чи сам бодай щось важить для неї. Еріка з Анною продадуть будинок, і тоді не залишиться нічого, що триматиме Еріку у Ф’єлльбацці. Вона знову змушена буде переїхати до Стокгольма, і провінційний поліцейський із Танумсгеде вже стане ніким порівняно з тусовщиками зі Стуреплан. Патрик невпевненими кроками підійшов до дверей і подзвонив.

Двері ніхто не відчинив, і він подзвонив удруге. Здавалося, що це не надто гарна ідея, яка спала йому на думку, коли він вийшов із будинку пані Петрен. Патрик попросту не зміг втриматися, аби не зателефонувати їй, коли вона була так близько. Однак він дещо пошкодував уже тоді, коли вона взяла слухавку. Здавалося, що вона не має часу і, ба більше, дуже роздратована. Однак тепер було вже запізно шкодувати про щось. Дзвінок відлунював на весь будинок, коли він натиснув на нього вдруге.

Патрик почув, що хтось спускається сходами. На деякий час кроки завмерли, а потім почулися знову: хтось зійшов зі сходів і попрямував до коридору. Двері відчинилися, і перед ним стояла вона й сяяла широкою усмішкою. На мить у нього перехопило дух. Патрик не міг зрозуміти, як їй вдається завжди мати такий чудовий вигляд. Обличчя Еріки здавалося свіжим і без макіяжу, із природною вродою, яку він понад усе цінував у жінках. Карін ніколи не воліла з’являтися без макіяжу, але Еріка в його очах мала такий прекрасний вигляд, що він і уявити не міг, чи може бодай щось покращити те, що він бачить.

Будинок був дуже схожим на той, яким він пам’ятав його ще з дитинства. Він дещо постарішав, але однаково був у хорошому стані. У ньому переважали дерево й білий колір, а