Читати книгу - "Ритуал"

Свято тривало ще цілий тиждень — городяни викочували на вулиці пузаті винні бочки, бродячі актори грали сцену бою з драконом, ночами в небо злітали феєрверки… Потім усе потроху вгамувалося, життя повернулася в нормальне русло, і Юта виявила, що живе тепер не вдома.

Палац королів Контестарії нічим не поступався контійському, однак парку при ньому не було — його замінювала рівна галявина, обгороджена живоплотом. Розташування кімнат і зал було незвичне — Юта довго плуталася. А головне — тут у принцеси геть не було знайомих.

Незнайомі покоївки всміхалися їй чемно й шанобливо, незнайомі пажі готові були виконати найменшу її примху. Юта спробувала налагодити з ними дружні стосунки — та виявилося, що одна справа — рости всім разом, і цілком інша — з’явитися в чужий дім принцесою, майбутньою королевою, значною й незрозумілою особистістю…

Юта сказала Остінові, що хоче виписати з дому кількох слуг. Той підняв брови:

— Навіщо? Тобі замало прислуги?

Принцеса знову збентежилась — їй дуже не хотілося, щоб Остін подумав, ніби вона розпещена.

Самого принца Юта тепер бачила рідко — навалилися державні справи. Остін цілі дні проводив у робочому кабінеті та в залі Королівської ради, з’являючись у подружній спальні втомлений і замислений. Юта було спробувала влізти в суть тих питань, що мучили принца — однак їй у цьому було вельми недвозначно відмовлено:

— Де ти бачила, Юто, принцесу чи навіть королеву, що вирішує державні справи? От твоя мати, наприклад?

Це була правда — Ютина мати сяяла на прийняттях і вишивала на п’яльцях, проте ніхто ніколи не бачив її за робочим столом.

— Укази, закони, податки… — всміхнувся принц. — Навіщо це тобі?

— Слушно, — сказала Юта, червоніючи й лаючи себе: стукне ж у голову така дурість…

День у палаці підпорядковувався найсуворішому розпорядку. Щоранку покоївки вкладали Ютине волосся в одну й ту саму зачіску; сніданок подавали у величезній залі, і принц з принцесою сиділи на протилежних краях довгого, як зимова ніч, стола. Поснідавши, Остін відбував у кабінет, а Юта йшла до своєї кімнати — Остін порекомендував їй узятися за рукоділля.

Принцеса не вміла до пуття ні плести, ні вишивати; однак, задумавши здивувати принца винахідливістю, вона витратила кілька тижнів на виготовлення дивного розтріпаного букета — всі квітки були з дроту та мішковини, і в чашечці кожної вмонтовано було скалку дзеркала. У сонячні дні букет кидав на стіни й на стелю цілі пригорщі відблисків.

Коли Юта показала свій витвір Остінові, стояв, на жаль, похмурий дощовий вечір. Можливо, саме тому принц поставився до букета прохолодно:

— Хто тебе навчив… такого?

— Ніхто, — Юта збентежилась і засмутилася через його майже бридливий тон.

— Хіба може принцеса робити таке… це навіть не назвеш рукоділлям… возитися з грубою мішковиною? У мішках зберігають цукор та овочі, а квіти вишивають на шовку й оксамиті! Хочеш, я випишу тобі найкращу навчительку вишивання?

Юта заперечливо похитала головою, проте букет було викинуто без жалю.

— Чом би нам кудись не поїхати? — несміливо запитала Юта за кілька днів. — Разом…

Остін важко зітхнув і не відповів, та Юта не вгамовувалася:

— Чи хоча б погуляти ввечері… Може, ти знайдеш вільних півгодини? Ми могли б поговорити про…

— Юто, я сам собі не належу, — втомлено пояснив принц, і Юта опустила очі.

З цієї розмови Остін зробив висновок, що принцеса нудьгує. Незабаром до Юти було приставлено дуенью, повірницю.

Це була маленька рожевощока пухкулька, такий собі клубок на ніжках, енергійна й говірка. Вона ні на секунду не залишала принцесу на самоті — тупотіла за нею і всідалася поруч, базікала не перестаючи, розповідала кумедні випадки й розпитувала Юту про її сни:

— Капелюх сниться до мігрені, а рукавичка — до звістки… Я бажаю вам, ваша високосте, побачити вві сні білого єдинорога!

Цілу ніч Юті снилися блощиці.

— Забери її від мене! — благала Юта Остіна через тиждень.

Принц знизав плечима. Здавалося, що він трохи невдоволений: і те їй не до смаку, і се не до вподоби…

— Принцесам, особливо заміжнім, належить мати повірниць, — зауважив він м’яко.

— Так, але ця!

Остін зітхнув:

— Знаєш, Юто… Іноді важко зрозуміти, чого ти хочеш.

Він пішов, а принцеса залишилася стояти зніяковіла й розгублена.

Утім, принцове невдоволення можна було легко пояснити й виправдати, оскільки Юта справді мала все, чого лишень може зажадати королівська особа, і навіть з випередженням. Армія шанобливих слуг, вишукані прикраси роботи древніх майстрів, спокій і вдоволення — усе це мало допомогти королеві пережити певний брак розваг.

Якось увечері, вкладаючись під парчевий балдахін, Юта розповіла принцові колись почутий анекдот:

— Герцог просить графа: «Ваша світлість, допоможіть мені дотягти до замку цього здохлого грифона». Граф не зміг йому відмовити, і з превеликими зусиллями ледве затягли грифона в герцогський замок і кинули в умивальні. Граф витер піт і запитує герцога: «Ваша ясновельможність, а навіщо вам в умивальні здохлий грифон?» «А-а! — відповідає герцог, — от, уявіть собі, прийдуть до мене гості, захочуть умитися — і вибіжать з криком: там здохлий грифон! А я отак усміхнуся та й скажу недбало: ну то й що?»

Юта очікувально замовкла.

— Ну то й що? — запитав Остін.

— Ну… кумедно, — зніяковівши, пояснила Юта.

Остін зітхнув:

— Дивна й дурна історія… Який герцог? Який граф? Чому вони не покликали слуг, щоб тягти цього грифона?

Юта розгубилась, не знаючи, що відповісти.

Тим часом відступила осінь, і якось уночі випав сніг.

Вийшовши вранці на палацову терасу, Юта довго мружилася на крохмальний блиск галявини; потім, озирнувшись, побачила, що вона не одна.

Неподалік на терасі стояло крісло на коліщатах; у кріслі, вкутаний пледом, сидів старезний дідуган. Юта не зразу впізнала короля Контестара.

Вони не бачилися з часу весілля; старий увесь час лежав, і в кімнату його лікарі допускали тільки принца Остіна. Тепер король, не зводячи очей, дивився на обімлілу Юту.

На білу галявину сіла вороняча зграя; невидимий з тераси сторож кинув у ворон каменюкою — птахи з карканням знялися в повітря.

Губи старого ворухнулися, й принцеса скоріше побачила, ніж почула: «Юто…»

Переборовши ніяковість і мимовільний страх, Юта підійшла.

— Здорова була, — сказав король. Щоб розібрати його слова, принцесі довелося нахилити вухо до його губ. — Здорова була, Юто.

Контестар дивився прямо, і Юта побачила з подивом, що в нього цілком ясні, живі, осмислені очі, і що погляд, спрямований на неї, привітний і теплий.

— Доброго здоров’я, ваша величносте, — чемно мовила Юта.

Помовчали.

— Остін тебе любить? — зненацька запитав Контестар.

— Так, аякже, — відповіла вона швидко, навіть поспішно.

— Добре, — король спробував усміхнутися.

Юті було дуже ніяково — вона не знала, про