Читати книгу - "Сашко"

підняв ляду. Вони не тільки не лаяли мене, а, навпаки, були дуже ласкаві зі мною, і дякували мені, і руку тиснули, і навіть хотіли щось подарувати мені, та тільки в них нічого з собою не було, і тоді один спитав, який би я хотів подарунок від них на згадку: чи сибірського кота, чи складаний ніж, чи металевий свищик, чи балалайку.

Я сказав йому, що дуже хочу, щоб мені хто-небудь подарував пістолет ТТ.

Тоді один з них промовив:

— Такою цяцькою ми й самі граємось.

Другий додав:

— Бач, синку, пістолети, та ще такі, як ти просиш, не даруються, а здобуваються в бою. Зрозумів?

— Авжеж, зрозумів, — засміявся я. — От я й здобуду такий пістолет собі в бою.

Вони похитали головами, дивлячись на мене. На прощання я їм сказав:

— Ви не думайте, що я побоявся прийти до вас удень або пожалів для вас якої-небудь їжі. Ні, я хотів принести вам що-небудь поїсти, але дядя Михайло мені заборонив навіть відвідувати вас.

Той чоловік, який сказав про пістолет, тихо відповів мені.

— Дядя Михайло знає, що робить. Ти його завжди слухайся. Тільки нікому не проговорися, що ти нас тут переховував, бо потрапиш просто в пекло.

Вони виходили з нашого дому поодинці, сміливо, не крадучись. Я вийшов на двір останнім і раптом побачив Вовчиху.

— Сашко, — спитала вона, — що це за люди ходять у нас? Я їх тут ніколи не бачила.

— Не знаю, — відповів я, — здається, чи не переодягнена поліція. Вони обійшли всі підвали й чомусь питали про вас, тьотю, що робите і чи не скуповуєте у військових різне майно.

— Ой Сашко, це вони справді у тебе питали?

— Питали…

— А що ти їм відповів?

— Я сказав, що ви працюєте зубною лікаркою і ні в кого нічого не купуєте, а заробляєте на роботі.

— Молодець, Сашко, ти розумний хлопчина, хоч ми з тобою й сварилися не раз. Заходь якось до мене, я тебе почастую добрими цукерками, а схочеш — то й вином.

Я, звичайно, чи, вірніше, мій язик збрехав цій жінці, але на цей раз мій язик зробив правильно, бо в мене вже народилася думка — а чи не здобути пістолет у фашистських офіцерів, коли вони будуть гостювати у Вовчихи.

Але подальші події примусили мене тимчасово забути про пістолет. Останніми днями Ромчин батько не раз викликав мене, доручав односити які-небудь записки і завжди попереджав, щоб я нізащо не говорив нікому про це. Я залюбки виконував його доручення. Але все ж таки це були занадто дрібні доручення. Просто взяв, одніс — і все…Мені хотілось іншого. І тепер, коли дядя Михайло викликав мене, я подумав: «А може, оце вже буде справжня робота?»

Я миттю з’явився до нього.

— Сашко, — сказав він, — чи ти поїхав би з моїм дорученням до одного міста?

— А чого?

— Одвезти записку…

Мабуть, на моїм обличчі він побачив розчарування, бо раптом сказав:

— Ну як не хочеш, то я нав’язувати тобі цього доручення не буду.

— Ні, ні, дядю Михайле, я охоче… Кажіть, коли і куди треба їхати.

– Їхати треба завтра. Місто тобі, здається, знайоме. Адже ми з тобою зустрічались в ньому — пам’ятаєш — на вокзалі в перші місяці війни. Через це я й посилаю саме тебе. Тільки чи пустить тебе бабуся?

— Я щось вигадаю, і вона пустить.

— Сядеш у поїзд і поїдеш. Адже дорога тобі знайома. За добу й доїдеш. Станція тобі теж знайома. Там є касир, Семен Порфирович. Не забудеш?

Другого дня дядя Михайло зашив мені в сорочку малесенький клаптичок тонкої матерії — не більший за вербовий листок. Я нічого більше не брав з собою в дорогу, щоб не мати вигляду подорожуючого хлопця. Всім мало здаватися, що я ось тільки вийшов з своєї хати і просто через хлоп’ячі витівки підкатуюсь то на приступці вагона, то в кузові автомашини.

Для бабусі була вигадана історія про те, що я їду не сам, а з одним знайомим хлопчиком до його родичів на село погостювати на тиждень. Бабуся, звичайно, повірила. Те ж саме я мусив сказати й Ромці та Юрчикові, бо дядя Михайло заборонив мені розповідати будь-кому про те, що я їду з його дорученням. Він і мені не сказав, що я везу листа до партизанів, але я в цьому не сумнівався.

І ось наступного дня я немовби вийшов просто собі з дому, а насправді я виїхав у далеку і, мабуть, небезпечну й дуже цікаву подорож.

На асфальті біля опери лежав труп дівчини. На грудях її був шматок картону з написом «Партизанка». Люди спинялись біля неї на хвилинку і мовчки проходили далі. Якась жінка своєю хусточкою витерла кров на обличчі в дівчини. Одне око в дівчини було напіврозплющене. Я довго дивився на її спотворене від тортур обличчя і все не міг рушити далі. Наче прикувала партизанка мене нерухомим поглядом напіврозплющеного ока.

Якийсь дуже старий чоловік, що стояв тут, узяв мене за руку й промовив:

– Іди собі, хлопчику, далі. Іди, дитино. Це не для тебе видовище.

І я, згадавши про свою справу, швидко побіг далі.

Один залізничник на вокзалі порадив мені шукати на товарній станції вантажного поїзда.

Я швидко розшукав вантажний поїзд, що йшов у потрібному мені напрямку. За кілька хвилин до відходу я обійшов усіх кондукторів, але ніхто з них не погоджувавсь брати мене до себе. Тоді я зачекав, поки поїзд рушив, і скочив на приступку тормозної площадки. Тим часом поїзд набирав швидкості.

Кондуктор помітив мене тільки тоді, коли поїзд ішов майже повним ходом. Це був старий і похмурий кондуктор. Він подивився на мене спідлоба й не сказав спочатку нічого, а почав копатися в своїй скриньці. Все-таки я помітив, стоячи на приступці, що він раз у раз позирав у мій бік.

— Ну влізай уже сюди, чого ж став на приступці, — нарешті сказав він, — довго ти отак їхатимеш?..

– Їхатиму, поки ви, дядю, дозволите…

— А я тобі не дозволяв і стільки їхати. Я ось тебе здам на першій станції військовому комендантові…

Я почав удавати, що дуже злякався, і спустив ногу з приступки так, немов хочу стрибати на повній швидкості.

— Куди, скажений!.. — вигукнув кондуктор. — Голова ще ціла?.. Він навіть схопив мене за руку і втягнув на площадку.

— Сиди отут.

І посадив мене на свою дорожню скриньку. Сам він сів край тормозної площадки, поставивши ноги на верхню приступку. Тепер він дивився не на мене,