Читати книгу - "Сашко"

— Тату! — тихо промовила Ромка.

— Це ти, Ромко? Чого ти тут? — спитав він, підходячи до нас. — А ще хто тут? А, це ви, хлоп’ята! Що ви тут робите? Ану ж миттю по домах.

Потім він повернувся до своєї групи, і вони рушили до саду.

– Їх там упіймають, — прошепотів Юрчик.

Але я вже надумав, що треба робити.

– Іди негайно додому, — наказав я. — Щоб не впіймали й тебе на чужому подвір’ї. Ти, Ромко, йди до нас і лягай спати.

Сам я побіг вслід за дядею Михайлом і іншими, що йшли за ним. Почувши мої кроки, вони спинилися. Дядя Михайло впізнав мене. Він ступив мені назустріч:

— Чого ти?

— Дядю Михайле, не можна туди йти, там теж облава. Солдати оточили наші будинки з усіх боків. Коли пішов туди Женин батько, його, мабуть, схопили гестапівці, бо ми чули голоси й постріл.

— Ти не помилився, малий? Який Женин батько? Що ти вигадуєш?

— Ні, я не помилився, дядю Михайле. Не йдіть туди.

— А що ви тут робите?

— Ми просто загулялися допізна. Ніч така гарна, а в хаті задуха. Але не йдіть туди далі, там фашисти підстерігають.

Він задумався, мабуть, не знаючи, що робити. В цю хвилину на вулиці пролунали притишені голоси. Це йшли фашистські солдати.

— Дядю Михайле, давайте я проведу вас усіх до того підвалу, який ви знаєте.

— Гаразд, веди, — враз погодився він. — Ти проведеш туди цих людей, а я піду до себе. Мене не займуть, адже я в себе вдома.

Я повів аж п’ять дорослих чоловіків до свого саду, потім на подвір’я і, нарешті, до підвалу. Дядя Михайло залишився, він, мабуть, пішов до себе.

Зачиняючи після всіх двері до підвалу, я чув, як розмовляли солдати на сусідньому подвір’ї. Хоч було дуже темно, але я показав їм язик, як це робила Женя, і повів людей заплутаними темними коридорами й ходами по підвалах, де тільки я розбирався вільно, бо це були шляхи моїх дитячих пригод. П’ятеро дорослих підпільників ішли за мною, і я їх рятував від гестапо, — це вам не іграшки!..

Всіх п’ятьох я привів до ями, підняв ляду й закрив потім за ними, заваливши її всяким мотлохом.

Один підпільник, кремезний і балакучий дядя, сказав мені, коли стрибав у яму:

— Ти ж, хлопчику, дивися не забудь про нас завтра, бо з твоїх катакомбів сам чортяка дороги не знайде…

— В порядку! — сказав я йому. — Як тільки солдати подадуться з нашої вулиці, я буду у вас.

Ледве я встиг прийти додому й лягти в ліжко, як у двері застукали.

— Це фашисти, — прошепотіла Ромка, яка, звичайно, ще не спала.

— Вони, — відповів я і розбудив бабусю, потім відчинив двері.

Четверо фашистів — троє солдатів і один офіцер — зайшли до кімнати.

— Хто тут живе? — спитав офіцер.

— Тут живемо ми, — відповів я, показуючи на Ромку і на бабусю, що саме протирала очі й ніяк не могла збагнути спросоння, що власне сталося.

Офіцер подивився на мене й сказав щось до солдатів. Вони пройшли на кухню, заглянули під бабусине ліжко, але по-справжньому не шукали. Мабуть, на них вплинуло те, що помешкання наше виглядало дуже вбого і фашистам не було чого потягнути. Недаремно на їх обличчях, коли вони тільки зайшли до нас, можна було побачити якесь невдоволення й розчарування.

Один солдат, який, до речі, трохи розумів по-нашому, зняв був з цвяшка моє пальто, але, оглянувши його з усіх боків, презирливо скривив губи і повісив знову. Я вийшов вслід за ним і пошепки сказав йому:

— Пане солдат, ось я вам покажу квартиру, де живе одна дуже багата жінка. Вона спекулянтка, вона скуповує у ваших солдатів і офіцерів майно, обдурює їх. В неї бувають різні підозрілі люди…

І я розповів, як потрапити до квартири Вовчихи.

— Гут, гут, хлопшику! — зрадів солдат і сказав щось офіцерові. Потім вони всі вчотирьох рушили до зубної лікарки, минаючи квартири інших пожильців.

«А що, мадам, — сказав я собі в думках, — потралялякаєш тепер!..»

І я пішов спати.

Вранці Ромка пішла додому і враз повернулася:

— Сашко, тебе кличе батько. За хвилину я вже був у них.

— Ну, розповідай, — сказав він.

— Що ж тут розповідати? — відповів я. — Сидять усі в ямі, замасковані так, що ніхто їх не знайде. Коли скажете, тоді й випущу. Але в мене немає чого дати їм їсти.

— Про те не турбуйся. Просидять кілька годин голодні. З дому не виходь нікуди, я прийду незабаром і тоді скажу тобі, що робити далі.

– Єсть! — відповів я з готовністю.

Але даремно я побоювався, що дядя Михайло затримається. Він прийшов швидше, ніж я сподівався, і знову Ромка прибігла за мною.

— Діти, — сказав дядя Михайло мені й Ромці, — сталося велике горе: гестапівці схопили батька вашої товаришки Жені.

— Не може бути!

— Бідна Женя! — вигукнули ми.

— Це тоді, — промовив я, — коли він уночі вийшов садом на Собачку.

— Сашко, — відповів дядя Михайло, — зарубай собі на носі, що його тут не було ні сьогодні вночі, ні вчора, ніколи не було… Ти його зовсім не бачив тут, ти помилився…

— Я вже зарубав собі на носі, дядю Михайле. Я нікого не бачив цієї ночі навіть уві сні і нічого не знаю… — сказав я.

— Справді, ми нічого не бачили, — відповіла Ромка.

Дядя Михайло пильно подивився на нас і щось буркнув собі під ніс, здається, про те, що, мовляв, ми ще молокососи і що нам треба гратися в ляльок.

З Ромкою ми умовилися, що вона піде до Жені й спробує її заспокоїти. Я запропонував, щоб Женя приходила до нас частіше.

ПІСНІ СТЕПУ

Заховані мною підпільники сиділи в підвалі аж до вечора другого дня. Дядя Михайло заборонив мені випускати їх раніше і навіть хоч один раз понести їм їсти. Я думав, що вони потім будуть мене страшенно лаяти і, в усякому разі, будуть ображені на мене, що я не прийшов до них і не приніс їсти, бо цілих півтори доби ніхто з них нічого не їв.

Тільки надвечір другого дня дядя Михайло наказав мені випустити їх, але сам не пішов зі мною до підвалу. Я розумів: він зовсім не хотів, щоб хтось його бачив зі мною та ще й на нашому подвір’ї.

Підпільники покірно сиділи в ямі, коли я прийшов і, відкидавши мотлох,