Читати книгу - "Тому, що ти є"

мусила замиритися, хоча тата вона в спокої не залишала ніколи. Так, татко не виправдовував бабусиних очікувань і покладених надій: дружина не цінує його як науковця, як спадкоємця славного роду і традицій того роду, не цікавиться історією родини, і так далі до оскоми. А от Віолеточка — ні. Завжди Віолеточка… Таке бридке рудоволосе створіння, яке завжди під рукою в бабусі Ірени. Може, маму зовсім і не цікавила історія Брехів, хоча не думаю, вона про родовід знала не менше, ніж бабуся, однак не кричала про це на кожному кроці. І навіть попервах здавалося, що тато якось дає тому раду, бо любить і мене, і маму, любить без чинів і звань, а то важливіше від слів чи орденів на лацканах, чи не так? Ех, можу собі тільки пофантазувати, що чув батько від своїх рідних про маму, коли мене не було поруч, — бабуся, очевидно, так і помре, вбиваючи саму себе власною отрутою.

То сталося, коли мені вже минуло тринадцять. Ага, майже за Шевченком: «Мені тринадцятий минало»… Сьомий клас… Ми з подругами прогулювали уроки, і Лєрка запропонувала зайти на каву до одного дуже-дуже популярного і небезпечного кафе, навіть трохи підпільного, а оскільки там працює барменом її брат, то нас туди обов’язково впустять… Чим воно вважалося небезпечним? Там можна було вільно купити наркотики і взяти повію. Чемні дівчатка туди не заходили, тому ми і попхалися в те місце. Але оскільки це був білий день, ну, майже білий день, тому що листопад і темніє дуже швидко, то йти було зовсім не страшно. На Подолі ми зайшли в під’їзд одного старого будинку, спустилися східцями вниз, наче в підвал, тоді звернули праворуч. На міцних дубових дверях хизувалася блискуча срібляста вивіска — «Едельвейс». Лєрка зайшла першою, через пару хвилин покликала і нас. Я не пригадаю зараз, що знаходилося всередині цього кафе, колір стін, блиск, столики, не зможу, тому що першим, кого я там вздріла, був мій тато. Він сидів за столиком з рудою жіночкою, міцно огортаючи її руками. Права рука блукала її волоссям, ліва — пазухою. То була та сама Віолета, яку завжди так вихваляла бабуся і яка, з її слів, таки достойна носити прізвище Брех. Достойна з достойним у зрощеному стані. Від побаченого мені стало гидко, раптом забракло повітря, заболіла голова. Я стрімголов кинулася до дверей, нагору, до неба, до повітря… Не пригадаю зараз, що я тоді робила, де була, тільки знаю — багато плакала, хотіла повернутися та вбити батька і ту хвойду поруч із ним. Додому я ледве допленталась, вся горіла, мене кидало то в жар, то в холод, мокрі ноги, мокре волосся, десь посіяла шапку, а на вулиці сніг з дощем. Злягла з температурою. Перелякана мама викликала лікаря. Той поставив стандартний для вологої листопадової погоди діагноз — грип. А тоді наступного дня прийшла телеграма від бабусі — помер дідусь Юрко, — і мама поїхала на похорон. У татка, типу, «конференція» в універі, тож мене віддали під нагляд брехівської прислуги. Не дивуйтеся, у Брехів є прислуга, найсправжнісінька…

Мар’янка на якусь мить спинилася перевести подих. Олександр хутко зірвався на ноги, дістав з шафки пляшечку мінеральної води і налив у склянку. Мовчки простягнув дівчині. Та залпом випила і прошепотіла:

— Дякую.

— Може, ще? — стурбовано докинув.

Махнула рукою — досить, і продовжила говорити, цього разу пильно дивлячись співрозмовнику в очі:

— Ех, Олександре Петровичу, Олександре Петровичу! Мама мені недавно розповіла про вас, хто ви для неї.

Мар’янка спіткнулася на слові.

— Мар’янко, дитинко, чому ж вона раніше до мене не прийшла зі своєю бідою?

— Вона приходила.

— Приходила? Ні, не може такого бути. Коли?

— Давайте все за порядком. А то зіб’юся і доведеться знову починати розповідь спочатку, а цього я вже не переживу. Коли мама повернулася додому після похорону, то мене мусила забирати від Брехів. Таткову типу конференцію перенесли якогось дідька в Одесу. Я вже майже оклигала. Вдома, розстеляючи своє ліжко, я надибала червону спідню білизну, не мою спідню білизну і не мамину, розмір інший і запах. А під подушкою — масажну щітку з рудим волоссям, заплутаним між дротиками. Тепер я розумію, що та стерва спеціально то все підкинула, і не мамі, бо та буде заради дитини терпіти все до останнього подиху й мовчати, а дитині, дурній, немудрій, у якої гормони грають, яка категорично сприймає світ, чорно-біла картинка в очах, і яка лише вчиться його розуміти, не знаючи, що такі піраньї, як Віолета, тільки й чекають, щоб тебе надкусити, а потім і з’їсти. Я, розлючена, затиснувши в одній руці щітку, в іншій білизну, прийшла до мами, поклала то все перед нею і розповіла про нашого татка, якого я бачила з рудоволосою шльондрою в кафе. Так-так, я її так і назвала — дослівно. Мама казала, що має бути якесь розумне пояснення, що мусить бути… Сиділа сумна і наче враз здалася мені напівживою, змарнілою, старою. Смерть батька, а тут іще це. Якби я знала, що вона пережила перед від’їздом до Луцька, що побачила на власні очі, а потім… Звичайно, як годиться, був скандал, та, напевне, найбільше верещала я — тикаючи таткові під ніс червоні трусики та щітку. А він сидів незворушно й мовчав, не виправдовувався, не просив пробачення… Тоді взяв свою дорожню сумку і пішов…

Мар’янка встала з крісла, взяла пляшку з водою і, відкривши її, жадібно надпила, роблячи паузу, збираючи докупи сили та слова. Повернулася на місце, сіла, продовжила:

— Мама переживала, плакала. Я верещала як дурна, бо мій тато, моя гордість, моя любов, знається з хвойдою, вертихвісткою. О, я знала гарно приперчені слова. У мене були приступи люті, істерика… Бідна мама метушилася коло мене, як коло великодньої крашанки, а я… Я любила їх однаково, а тато за три місяці ні разу не передзвонив, не перепитав, як я. Не приходили до нас і Брехи-старші, лише Полінка, бідна тьотя Полінка майже весь вільний час товклася у нас. Вона і грішми допомагала, у нас тоді були скрутні часи — якийсь побутовий армагедон настав, чи що: у ванній трубу з холодною водою вночі вирвало, то ми сусідів затопили, холодильник зламався, а все грошей потребує. От тітка Поля і допомагала. Мама запевняла Полю, що поверне все до копійки, на що та лишень відмахувалася: «Я тобі більше завинила, подруго, ніколи не розплачуся з тобою». Поля і сумки з їжею приносила, і мене, недоумкувату,