Читати книгу - "Тому, що ти є"

Олександр посадив дівчинку в зручне м’яке крісло і став терпляче ждати, коли ж вона почне говорити, а вона почне, тому що видно по бідній згорьованій дитині — надто довго мовчала і мусить, мусить комусь розповісти про те, що найдужче болить. Із цим він уже не раз зустрічався, бо ось такий згорьовано-збентежений погляд мають зазвичай очі тих, хто опікувався хворими, навіть найчастіше безнадійно хворими, і не може нікому про це розповісти, бо мусить завжди перебувати в доброму гуморі, розраджувати, веселити, а про себе думати — якось, колись, можливо, потім. Олександру враз захотілося пригорнути цю милу дівчинку, сказати, що вона молодець, що все врешті владнається. І якби він був її батьком, то, певне, щодня так би чинив, а він… Хто для неї він? Лікар, мамин приятель, знайомий.

Дівчина важко зітхає, підносить на Сашка очі і зачинає говорити, голос ледь помітно тремтить, як і її пальці, що тереблять в руках хусточку:

— Вранці мене розбудив дзвінок з лікарні, дякую, що ви особисто дали розпорядження зателефонувати, а то знаєте, як у нас є. Я спочатку подумала — щось наплутали, бо мама мала спати, бо ж звечора наче вкладалася, тобто все як завжди. Я зробила звичні процедури, вона заснула, і от після дзвінка зазираю до її кімнати — порожньо. І тільки на столику поміж ліками аркуш паперу лежить, той, що ви щойно читали. І я, я… схопила сумку з її ліками та томами хвороби і тут. Для бабусі залишила записку з дурнуватими поясненнями. Тому що бабуся ще спала, бо вже надто стара, бо також доживає, як і мама…

Після «доживає» Сашко раптом відчув, як усередині в нього все похололо, руки зробилися дерев’яними, на обличчі виступив холодний піт. Тим часом Мар’янка відкрила спортивну сумку, що була перекинута у неї через плече, і виклала на стіл декілька важезних фоліантів… Сашко потягнувся до верхнього, дівчина, випередивши його, поклала свою руку з довгими тонкими пальцями поверх тих томів і різко мовила:

— У мами рак, він її майже з’їв, вона помирає…

Потім сумно зітхнула, сплела руки на колінах перед собою, відвела очі до вікна.

— Мама, завжди мама, коли тобі важко — вона поруч, коли хворієш — чергує біля ліжка, перші невдачі, перемоги, кохання, розчарування — вона поруч. Найкращий друг, порадник, любляча, розуміюча. А я? Різне траплялося… Тато, права рука мами, також закоханий у неї до нестями, залюблений у свою Мар’янку до божевілля, а у своє горде прізвище, очевидно, ще більше і, звісно, у правдивих носіїв того прізвища — Брехів-старших. Так, у діжці меду завжди є ложка дьогтю. Та то навіть і не ложка, якщо чесно. Татові батьки — дідусь і бабуся. Найбільше зло, яке коли-небудь існувало у світі для них, — це їхня невістка, моя мама. Я дуже рано це зрозуміла. Хоча невістці в очі про це ніхто не смів казати, вона щось їм колись, певне, таке витворила, що вони її трішки боялися. В ті нечасті моменти життя, коли я залишалася в їхньому домі чи вони водили мене в ляльковий театр або в кіно, я чула про свою рідну маму тільки найгірше. Навіть повторювати цього не стану, бо гидко згадувати. Найперший мій спомин про бабусю Ірену — її голос, владний і зарозумілий, наче вона сама собою милується, чітко карбуючи слова. Завжди одне і те ж: що я маю пам’ятати, хто я така, не така, як усі, я — відзначена, я — Брех і маю пишатися цим. Я не могла ніяк второпати, чому Брехи ліпші, наприклад, від наших сусідів Іваненків чи від бабусі Олі або від прабабусі Мар’яни. Навіть спочатку довго розглядала себе в дзеркалі, але якихось відміток на голові чи обличчі, крім веснянок, що з’являлися навесні, а восени зникали, не помічала. Тож скидала перед дзеркалом одяг і вже таким чином старалася віднайти вимріяне позначення «не такого, як усі»… Одного разу за цим заняттям мене застала мама, а коли я їй усе серйозно пояснила, вона лише посміхнулася. А тоді відвела мене на квітковий ринок. На вулиці стояло погідне літо, вітерець лагідно куйовдив волосся, пахло квітами. Продавчиня торгувала волошками та трояндами. «Яка квітка гарніша?» — запитала мама, простягаючи мені волошку і троянду. Я довго міркувала, згадуючи слова бабусі Ірени про шляхетність троянд і їх вишуканість. Авжеж, на родинному гербі Брехів, що висить в кабінеті дідуся над каміном, зображена троянда. Але волошками мені завжди пахла казкова хата моєї прабабусі Мар’яни, і вони, ті квіти, були такими, як небо над головою і вода в Дніпрі, і я, врешті-решт замучена своїми міркуваннями, невпевнено ткнула пальцем у троянду. Я ж бо Брех, а Брех — це… Ну далі ви вже знаєте. — Дівчина сумно посміхнулася і продовжила: — Тоді мама сказала: «Заплющ очі». Я послухалася, а вона дала мені понюхати спочатку троянду, тоді волошку і перепитала: «А тепер?» Я вибрала волошку, не роздумуючи, і розплакалася, бо не пройшла випробування на бреховість. Коли б я занурила обличчя в трояндовий букет, то точно б роздряпала його, квіти ж мають шипи. А волошки, які мені купила тоді мама, я сміливо пригортала до себе, занурювала обличчя у той запах і відчувала себе щасливою та, попри все, особливою, бо ні в кого не було такої хати з дерев’яними півниками на віконних ставнях, як у моєї прабабусі Мар’яни, обсадженої різнобарвними мальвами, і ні в кого не було такої доброї та мудрої мами. Відтоді на брехівські дошкульні вибрики з прізвищами я реагувала спокійно, тобто мовчки. Так, до старших Брехів мене водив здебільшого тато, тож він також вислуховував оті повчання, але, як мені здавалося, з якимсь винуватим виразом обличчя. Не виправдав надій своєї мамці — виразно читалося тоді в його очах, я це тільки зараз розумію, а тоді здавалося, що це лише розгубленість… Коли я підросла, політінформація перейшла тільки на тата, тому що я лише «трішечки Брех», як з’ясувалося згодом, бо поставила бабусі Ірені ультиматум — або вона нічого про маму поганого не патякає при мені, або я до них більше ні ногою. Я — єдина онука, спадкоємиця всього і вся… тому бабуся