read-books.club » Фентезі » Тому, що ти є 📚 - Українською

Читати книгу - "Тому, що ти є"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тому, що ти є" автора Дарунок Корній. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 52
Перейти на сторінку:
взяв Мар’яну попід руку і повів до себе в кабінет. В таку ранню пору їх не потурбують, зазвичай все розпочинається після дев’ятої, коли хворі після здачі аналізів конче прагнуть потрапити на прийом до самого Війтенка, навіть із банальними чиряками «на спині» чи на язиці.

Олександр посадив дівчинку в зручне м’яке крісло і став терпляче ждати, коли ж вона почне говорити, а вона почне, тому що видно по бідній згорьованій дитині — надто довго мовчала і мусить, мусить комусь розповісти про те, що найдужче болить. Із цим він уже не раз зустрічався, бо ось такий згорьовано-збентежений погляд мають зазвичай очі тих, хто опікувався хворими, навіть найчастіше безнадійно хворими, і не може нікому про це розповісти, бо мусить завжди перебувати в доброму гуморі, розраджувати, веселити, а про себе думати — якось, колись, можливо, потім. Олександру враз захотілося пригорнути цю милу дівчинку, сказати, що вона молодець, що все врешті владнається. І якби він був її батьком, то, певне, щодня так би чинив, а він… Хто для неї він? Лікар, мамин приятель, знайомий.

Дівчина важко зітхає, підносить на Сашка очі і зачинає говорити, голос ледь помітно тремтить, як і її пальці, що тереблять в руках хусточку:

— Вранці мене розбудив дзвінок з лікарні, дякую, що ви особисто дали розпорядження зателефонувати, а то знаєте, як у нас є. Я спочатку подумала — щось наплутали, бо мама мала спати, бо ж звечора наче вкладалася, тобто все як завжди. Я зробила звичні процедури, вона заснула, і от після дзвінка зазираю до її кімнати — порожньо. І тільки на столику поміж ліками аркуш паперу лежить, той, що ви щойно читали. І я, я… схопила сумку з її ліками та томами хвороби і тут. Для бабусі залишила записку з дурнуватими поясненнями. Тому що бабуся ще спала, бо вже надто стара, бо також доживає, як і мама…

Після «доживає» Сашко раптом відчув, як усередині в нього все похололо, руки зробилися дерев’яними, на обличчі виступив холодний піт. Тим часом Мар’янка відкрила спортивну сумку, що була перекинута у неї через плече, і виклала на стіл декілька важезних фоліантів… Сашко потягнувся до верхнього, дівчина, випередивши його, поклала свою руку з довгими тонкими пальцями поверх тих томів і різко мовила:

— У мами рак, він її майже з’їв, вона помирає…

Потім сумно зітхнула, сплела руки на колінах перед собою, відвела очі до вікна.

— Мама, завжди мама, коли тобі важко — вона поруч, коли хворієш — чергує біля ліжка, перші невдачі, перемоги, кохання, розчарування — вона поруч. Найкращий друг, порадник, любляча, розуміюча. А я? Різне траплялося… Тато, права рука мами, також закоханий у неї до нестями, залюблений у свою Мар’янку до божевілля, а у своє горде прізвище, очевидно, ще більше і, звісно, у правдивих носіїв того прізвища — Брехів-старших. Так, у діжці меду завжди є ложка дьогтю. Та то навіть і не ложка, якщо чесно. Татові батьки — дідусь і бабуся. Найбільше зло, яке коли-небудь існувало у світі для них, — це їхня невістка, моя мама. Я дуже рано це зрозуміла. Хоча невістці в очі про це ніхто не смів казати, вона щось їм колись, певне, таке витворила, що вони її трішки боялися. В ті нечасті моменти життя, коли я залишалася в їхньому домі чи вони водили мене в ляльковий театр або в кіно, я чула про свою рідну маму тільки найгірше. Навіть повторювати цього не стану, бо гидко згадувати. Найперший мій спомин про бабусю Ірену — її голос, владний і зарозумілий, наче вона сама собою милується, чітко карбуючи слова. Завжди одне і те ж: що я маю пам’ятати, хто я така, не така, як усі, я — відзначена, я — Брех і маю пишатися цим. Я не могла ніяк второпати, чому Брехи ліпші, наприклад, від наших сусідів Іваненків чи від бабусі Олі або від прабабусі Мар’яни. Навіть спочатку довго розглядала себе в дзеркалі, але якихось відміток на голові чи обличчі, крім веснянок, що з’являлися навесні, а восени зникали, не помічала. Тож скидала перед дзеркалом одяг і вже таким чином старалася віднайти вимріяне позначення «не такого, як усі»… Одного разу за цим заняттям мене застала мама, а коли я їй усе серйозно пояснила, вона лише посміхнулася. А тоді відвела мене на квітковий ринок. На вулиці стояло погідне літо, вітерець лагідно куйовдив волосся, пахло квітами. Продавчиня торгувала волошками та трояндами. «Яка квітка гарніша?» — запитала мама, простягаючи мені волошку і троянду. Я довго міркувала, згадуючи слова бабусі Ірени про шляхетність троянд і їх вишуканість. Авжеж, на родинному гербі Брехів, що висить в кабінеті дідуся над каміном, зображена троянда. Але волошками мені завжди пахла казкова хата моєї прабабусі Мар’яни, і вони, ті квіти, були такими, як небо над головою і вода в Дніпрі, і я, врешті-решт замучена своїми міркуваннями, невпевнено ткнула пальцем у троянду. Я ж бо Брех, а Брех — це… Ну далі ви вже знаєте. — Дівчина сумно посміхнулася і продовжила: — Тоді мама сказала: «Заплющ очі». Я послухалася, а вона дала мені понюхати спочатку троянду, тоді волошку і перепитала: «А тепер?» Я вибрала волошку, не роздумуючи, і розплакалася, бо не пройшла випробування на бреховість. Коли б я занурила обличчя в трояндовий букет, то точно б роздряпала його, квіти ж мають шипи. А волошки, які мені купила тоді мама, я сміливо пригортала до себе, занурювала обличчя у той запах і відчувала себе щасливою та, попри все, особливою, бо ні в кого не було такої хати з дерев’яними півниками на віконних ставнях, як у моєї прабабусі Мар’яни, обсадженої різнобарвними мальвами, і ні в кого не було такої доброї та мудрої мами. Відтоді на брехівські дошкульні вибрики з прізвищами я реагувала спокійно, тобто мовчки. Так, до старших Брехів мене водив здебільшого тато, тож він також вислуховував оті повчання, але, як мені здавалося, з якимсь винуватим виразом обличчя. Не виправдав надій своєї мамці — виразно читалося тоді в його очах, я це тільки зараз розумію, а тоді здавалося, що це лише розгубленість… Коли я підросла, політінформація перейшла тільки на тата, тому що я лише «трішечки Брех», як з’ясувалося згодом, бо поставила бабусі Ірені ультиматум — або вона нічого про маму поганого не патякає при мені, або я до них більше ні ногою. Я — єдина онука, спадкоємиця всього і вся… тому бабуся

1 ... 41 42 43 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тому, що ти є», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тому, що ти є"