Читати книгу - "Биті є. Макар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Що?
– А що? Сказав, що ти якось незаконно прийшов, що справжній хазяїн через суд добився справедливості, що ми усі… – замовкла, перейшла на шепіт. – Саш! Вони нас лякали. Не жартома, Сашо! По-дорослому. Гурмана ледь відкачали. Думали, перекинеться старий.
– Тахто… Хто лякав? Роберт?!
– Який Роберт? З ним ціле кодло припхалося. Нас по черзі до твого кабінету викликали. Мені сказали: тітко, хочеш, щоби твоє янголятко дихало, мовчи, як та колода. А мені кого жаліти, Сашо? Тебе чи доню свою?!
– У тебе є донька?
– Ангелінка. Янголятком зву. Астма в неї, Сашо. А ти… Ти де був, мать твою? Був би ти на фабриці, ми би гуртом…
– Роберт…
– А що Роберт?! – зітхнула. – Роберта обдурили, як і нас. Роберт нам на зборах перспективи малював, бо певен був, що директором стане. Казав, запрацюємо тепер інакше. Гроші прийдуть, інвестиції… А ввечері телефонує мені й ледь не плаче. Нові хазяї, каже, вирішили фабрику зупинити. Ніби для обліку майна. А Роберт сказав: капєц, Злато…Кажуть, зліг Василь Васильович. Шкода його.
Макар байдуже пропустив повз вуха прикрість щодо технолога.
– Хто вас усіх обдурив, Злато? Знаєш? – запитав тоскно.
– Звідки? На зборах усе казали – фірма «Ліс» тепер хазяйнуватиме. А хто там у тому «Лісі», сам чорт знає.
– Роберт знає, – процідив Макар. – Де живе, підкажеш?
– Я в нього в гостях не була. Телефон знаю. Записуй. Простий номер. Самі шістки й дев'ятка на кінці. Запам'ятаєш?
– Не забуду.
– А ми оце тепер удома сидимо, – пожалілася Злата. – Уявляєш, як воно мені? Я зроду-віку більше двох днів удома не стирчала. Навіть коли спину скалічила. А тепер взагалі незрозуміло: чи нову роботу шукати, чи добра чекати від нової влади. А краще би ти, Сашо, повернувся… Ох, ми би раді були… Давай! Постарайся. Ти ж можеш. Працювали би…
«Працювали би?! – Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. – А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику – усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»
– Сашо… А може, борщу? – почув голос Злати. – Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…
Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.
– Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!
Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під'їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.
Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість – його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.
Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому – в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!
– Алло…
Макар розгубився – де ті слова, що вхоплять Нані за душу?
– У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! – хрипів агресивно, збуджено. – Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…
Відрубав зв'язок, завмер за кермом «кіа» – Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле – сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.
– Охоронна фірма «Сігма», – сказав Макар упевнено. – Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?
– Я… – прошепотів ошелешений Роберт.
– Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, – наказав Макар.
Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.
– Макаров? – Роберт допетрав, та пізно було.
Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під'їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.
– Олександре Миколайовичу, рятуйте! – зарепетував гірко. – Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди – гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з'їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…
Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?
– Колися, Роберт, – сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. їсти… Спати… Хто? їсти… Спати…
– Колися, Роберте. І буде тобі щастя, – повторив глухо.
Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками – консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».
– Ви… боротиметеся? – з надією запитав технолог.
– Ні, – відказав Макар. – Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!
Хто?! Чому?… І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка – цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер – страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.
– Марта! Марта знає геть усе!
Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз – його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей – ані шурхоту. Падає за кермо – до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.
Уже перед дверима апартаментів біля цирку – риється у кишені, шукає ключі – плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…
Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.
– Завтра… – клянеться.
Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.
– Замки поміняла? – буцає носаком у двері, труситься. – Сучка! Думаєш, допоможе?!
Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом – не здивована, не знічена, – хитає головою, як на похороні:
– Сашенько, Сашенько…
Макар не помічає – схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап'ястки.
– Хто?! Ти?!
– Сашенька… – з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макар», після закриття браузера.