Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Тимур сконфужено спостерігав, як незграбний південноафриканець, злісно чмихаючи та шалено вимахуючи дебелим ручищем, жбурляє каменюки в позашляховик. Клейка смужка ніяк не відліплювалася від губи. Камені, деякі з яких були чималими, із тихим посвистом розрізали темряву. Один із останніх із гучним «дун-н-н!» таки влучив у багажник акурат над номерним знаком.

— Отак вам, скоти!

Зрештою снаряди Ріно більше не долітали до автомобіля. Чорний «Cadillac», востаннє змигнувши стоп-вогнями, зник за поворотом. Ріно, важко віддихуючись, випростався посеред вулиці й уперся руками в боки.

— Ти в нормі? — запитала Лаура. Здоровань не відповів. — Ріно?

На лівій вилиці, під оком ґевала, розпливався синець. «Ліхтар», мабуть, поставили щойно — він збільшувався на очах.

— У тебе синець, — тицьнула пальцем психіатр.

Ріно труснув головою, неначе муху відганяв:

— Пусте! Невдало моргнув, коли виходив із машини.

— Ти точно о’кей? — озвався Тимур.

Замість відповіді здоровань випалив, люто блискаючи очима:

— Ви бачили, як вони на мене налетіли? Членосмоки хрінові! Гівноїди сракоголові! Втрьох на одного.

Ріно не любив програвати, і цю рису його характеру не змогло викорчувати навіть чотирирічне длубання в біблійних текстах. Лаура прикусила губу. Тимур відвів погляд, силкуючись не розсміятись. Довкола збиралося все більше бекпекерів із хостелу.

— Чого вони так витріщаються? — сердито прогавкав преподобний.

— Бо, напевно, знають англійську, — пояснила Лаура, а тоді підійшла й акуратно відірвала скотч від підборіддя Ріно. — А ще на тобі комірець священнослужителя.

— Курва! — вилаявся здоровань. — От і я про те! Як вони посміли так поводитися з римо-католицьким дияконом?! — По тому доказав спокійніше: — Пішли десь поїмо. А то я голодний, як лев після злучки.

— Супер, — Лаура ще дужче прикусила губу, але не змогла стримати посмішку.

— Що? — вирячився на неї Хедхантер. — Коли в левиці тічка, то лев її по сорок разів на день шпокає. Ти що, не знала? Вони на цей час навіть від їжі відмовляються. Це ж, бляха, загальновідомий факт!

— Ходімо, — Тимур узяв Ріно під лікоть і потягнув у напрямку, протилежному до того, у якому зникли федерали. — Доки нас не заарештували за порушення громадського спокою.

XХXI

Ґуаякільський інститут неврології, який до 2011-го функціонував як психіатрична лікарня імені Лоренцо Понсе, є однією з чотирьох державних клінік, які знаходяться в підпорядкуванні Благодійницької ради міста Ґуаякіль (Junta de Beneficencia de Guayaquil). Основна мета діяльності інституту — лікування, реабілітація та реінтеграція в суспільство людей із психічними, неврологічними чи аддиктивними розладами, а також проведення неврологічних досліджень. Заклад складається з, власне, психіатричної лікарні імені Понсе, блоку для досліджень аддиктивної поведінки, центру досліджень мозку й інших структурних підрозділів. Інститут було засновано 1881 року як звичайну божевільню, 1954-го він став повноцінною лікарнею, а не просто місцем, де утримують психів, і впродовж наступного півстоліття перетворився на грандіозний психіатричний комплекс, розрахований на одночасне лікування не менше ніж восьмисот хворих (максимальна кількість лікарняних ліжок — 950). За звичайних умов більшість койок були вільними, а тому лікарі Інституту неврології допомагали не тільки психічнохворим, але й літнім, немічним еквадорцям, яких покинули їхні сім’ї або за якими просто немає кому доглядати та які не можуть подбати про себе самі.

У січні 2015 року Інститут неврології вперше в історії виявився заповненим на 80 % — наприкінці місяця в клініці перебувало 644 пацієнти. 318 із них були «сутінковими».

XХXII

Вівторок, 20 січня, 09:33 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Інститут, у якому працював доктор Антоніо Арреола, був розташований зовсім поруч з аеропортом. Центральний в’їзд на територію психіатричної клініки знаходився приблизно на півтора кілометри південніше від міжнародного термінала. 5-та Північно-Східна авеню, або, як її ще називають, вулиця Педро Менендеса Хілберта, до якої підступав західний мур інституту, огинала аеропорт зі сходу й упиралася у вантажний термінал на півночі летовища.

Таксі зупинилося біля чорних розсувних воріт, поряд із якими височів контрольно-пропускний пункт, наче дві краплі води, схожий на КПП військових частин в Україні. Справа від КПП і зліва за воротами здіймалася бетонна стіна заввишки два з половиною метри. Над бетонним муром пролягала півтораметрова загорожа зі звичайного дроту, а понад нею, з ухилом досередини, тягнулася півметрова смуга з колючого дроту. Саме тому ґуаякільський Інститут неврології більше скидався на американську військову базу чи в’язницю строгого режиму.

Тимур розрахувався з таксистом. Коли авто від’їхало, погляду відкрився велетенський рельєфний напис на стіні ліворуч від воріт:

JUNTA DE BENEFICENCIA DE GUAYAQUIL

HOSPITAL PSIQUIATRICO LORENZO PONCE

1.881

— за чотири роки після перейменування його так і не спромоглися змінити.

Ріно та Лаура пішли до будки з охоронцем, а Тимур на хвильку затримався і втупився в небо. Він нервував. І не лише від усвідомлення, що десь там, за колючим дротом, сидять кількасот істот, готових перегризти горлянки всім, до кого можуть дотягнутися, аби тільки побачити його. Тимур придивлявся до затягнутого рівною плівкою неба та почувався так, ніби хтось бабрався пальцями в його животі. Небо не подобалося йому. Воно здавалося безкровним, невиразним, неживим. Хмар, по суті, не було: жодного завитка чи завихрення на цілковито однотонній сірій плівці, що тяглася від горизонту до горизонту. Плівка залишалася незмінною: не піднімалася та не опускалася, не грубшала та не стоншувалась, через що Тимура огортало дивне відчуття, мовби час під таким небом зупинився, мовби він, Тимур, потрапив у особливий інший світ, у задзеркалля, де годинники стоять, де завмерло все живе, а жити можуть лише мертві.

— Ти там заснув, фелла? — гукнув Ріно від КПП.

Тимур стрепенувся і, переборюючи млість у животі, заквапився до сторожової будки.

Охоронець на КПП перевірив паспорти Тимура, Ріно та Лаури, без запитань видав усім трьом тимчасові перепустки та пропустив на територію інституту. Відразу за пропускним пунктом на них чекав Антоніо Арреола.

— Hola, amiga! — еквадорець звично привітав Лауру, вони обнялися. — Не передати, який я радий тебе бачити!

— Привіт! — відступивши та злегка нахиливши голову, француженка окидала поглядом однокурсника. Вчора ввечері до кінця виправити дужку не вдалося, а тому окуляри сиділи криво та надавали жінці злегка навіженого вигляду. — Ти чудово виглядаєш.

Насправді Тоні не виглядав аж так чудово. Лише за минулий рік чоловік набрав десять кілограмів і наживо постав геть не таким, як на екрані Skype: ще не потворним, але вже з біса огрядним. Якщо, примружившись, придивитися здаля, фігура доктора Арреоли нагадувала поставлену черешком догори грушу з прикрученими знизу короткими ніжками. Втім, Лаура не лукавила. Порівняно з тим, яким Тоні був тиждень тому, сьогодні еквадорець здавався добряче обробленою в