Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

лабораторії «NGF Lab» в Атакамі, я не маю в цьому сумнівів, але я не уявляю як. Психоістота може впливати на мозок людини лише за умови, що в мозковій корі сформована так звана колонія з наноагентів. А наноагенти не беруться з нізвідки. Спочатку їх потрібно «зібрати» з поодиноких молекул за конкретним алгоритмом. Потім запрограмувати, щоб вони знали, що робити, потрапивши в кров. Урешті-решт потрібно ввести або хоча б вилляти їх на організм, оскільки повітряно-крапельним шляхом вони не передаються.

Блондин презирливо чмихнув і підвівся:

— Що за єресь? Ви хочете, щоб я повірив, що мікроскопічні роботи, які не наділені пам’яттю, не просто вціліли після знищення «NGF Lab», але й запам’ятали ім’я одного з учасників проекту та тепер осмислено його розшукують? О Боже, навіщо? Я що, схожий на ідіота? — він забрав зі стола течку, поклав руку на плече агента Торнтон: — Ти марнуєш час, — і вийшов із кімнати.

— Він нічого не зрозумів, — розвів руками Тимур.

Лаура тільки повела бровою, мовляв, я ж тобі говорила.

— Це правда? — після кількасекундної мовчанки Ліза Джин Торнтон звернулася до француженки. — Ви можете підтвердити слова Коршака?

Лаура Дюпре не відповіла, прикипівши поглядом до своїх нігтів.

— Перевірте голови заражених тут, в Еквадорі, та переконайтеся, що я кажу правду! — запекло доводив Тимур.

— Сумніваюся, що це реально. Ми в Еквадорі, а не в Штатах. Крім того, єдина голова, яка нас по-справжньому цікавить, — це голова Мігеля Віктора Суеро, а від неї, як ви розумієте, мало що лишилося. Та навіть якщо ви кажете правду, — із нотками розчарування підсумувала американка, — ви ж розумієте, що я не напишу про таке в рапорті. Я розслідую катастрофу рейсу XL516, а не причини зомбі-хорору в Еквадорі.

— Тоді пишіть «туризм», — ще більш розчаровано протягнув Тимур. — Ми з Лаурою та Ріно приїхали полазити в горах, крапка. Тепер ми можемо бути вільні?

— Так, — Ліза Джин Торнтон легким кивком вказала на двері. — За коридором сходи нагору. Машина та водій чекають надворі. Вас відвезуть назад до хостелу, біля якого ми вас підібрали.

Тимур хотів щось бовкнути з приводу «підібрали», але роздумав і встав з-за столу.

— А Ріно? — підводячись, Лаура похмуро прошивала Лізу очима.

— Не хвилюйтеся, його привезуть слідом за вами. Обіцяю. І ще раз перепрошую за незручності.

Тимур перетнув кімнату, відчинив двері, пропустив Лауру вперед. Двері виходили в тісний коридор з облупленими стінами, який упирався в бетонні сходи, що вели нагору. Від стін тхнуло цвіллю та вогкістю, як і в будь-якому підвалі. Ліворуч від сходів було видно ще одні двері. Напіввідчинені. За ними відкривався огляду перпендикулярний коридор. «Мабуть, десь там утримують Ріно», — відзначив Тимур.

Коли Лаура Дюпре переступила поріг, Ліза Джин Торнтон несподівано повернулася на стільчику та голосно запитала:

— Що, на вашу думку, могло спричинити до появи нанороботів у Ґуаякілі?

Тимур знизав плечима:

— Найпростішою відповіддю було б: неподалік Ґуаякіля хтось збудував «NGF Lab-2».

— Але ви в це не вірите?

— Ні.

Американка випросталася, розгладила складки на спідниці. Лаура поспіхом вийшла геть, не дослухаючись до розмови. Тимур, неначе згадавши щось, затримався:

— А яка була ваша основна версія до зустрічі з нами?

Лаура Дюпре дійшла до сходів і почала підніматися. Якби в цей момент українець повернувся, то побачив би лише її литки.

— Риба, — відповіла Ліза Торнтон.

— Риба? — перепитав Тимур.

— 7–8 січня на безлюдному пляжі на західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби і морських ссавців. Ми другий день в Еквадорі, але я маю підстави вважати, що рибу було отруєно невідомою психотропною речовиною, а також те, що окремі недобросовісні рибалки продали частину цієї риби на ринку в Ґуаякілі. Відповідно, всі, хто з’їв цю рибу, також отруїлися. Якби не передсмертні слова Мігеля Суеро і ваш несподіваний приліт до Еквадору, ця версія була б основною та цілком вичерпною.

Тимур скривився.

— Це не риба, — відрубав він і, більше не озираючись, закрокував до сходів.

Хтозна, як би все повернулося, якби Лаура Дюпре залишилися — затрималася хоча б на хвильку — і дослухала їхню розмову до кінця.

XХX

Понеділок, 19 січня, 20:58 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Автомобіль, той самий «Dodge Caliber», у якому дві години тому до орендованого федералами будинку на північному заході Ґуаякіля привезли Лауру, зник за вигином, що вів до проспекту Бенхаміна Карріона Мора. Тільки після того, як звук двигуна розчинився у фоновому шумі міста, француженка обізвалася:

— Думаєш, вони від нас відчепляться?

Тимур тричі поспіль натиснув на кнопку дзвінка біля дверей «Dreamkapture hostal»:

— Сумніваюся, — клацнув електричний замок, чоловік відтулив важкі металеві двері та пропустив Лауру вперед. — Я буду здивований, якщо вони не вшили в наші наплічники, — він смикнув плечем, струшуючи рюкзак, — GPS-локатори чи жучки для прослуховування. Проблема в іншому: ФБР могло б допомогти, а так — вони не вірять і тільки заважатимуть.

— Нарешті, Капітане Очевидність! Вони нам так чи так заважатимуть.

Жовта стіна оточувала нешироке, але по-домашньому затишне патіо з мініатюрним басейном і засадженою тропічною зеленню альтанкою. По периметру басейна, звісивши ноги у воду, сиділо кілька бекпекерів, на вигляд — студенти, подивившись на яких, Тимур відчув себе стариганем. В альтанці інша група молодих дівчат і хлопців щось жваво обговорювала, незважаючи на новоприбулих. На порозі рецепції на гостей уже чекала усміхнена присадкувата еквадорка років сорока — господиня хостелу.

— Bienvenidos! Welcome! — еквадорка привітно замахала руками.

Лаура махнула рукою у відповідь, але перед тим, як пройти до рецепції, притримала Тимура:

— Тобі не страшно? Цей пілот… стільки людей…

Українець не відповів і пішов у напрямку рецепції.

Тимур і Лаура встигли заселитися та навіть прийняти душ перед тим, як на чорному «Cadillac Escalade» до хостелу підвезли преподобного Ґроббелаара. Вони саме зійшли до рецепції та розпитували господиню, де можна повечеряти, коли знадвору долинули крики, лайка, кілька глухих ударів, після чого повітря затремтіло від гуркітливого голосу Ріно. Тимур і Луара кинулися до хвіртки та вискочили на вулицю в той момент, коли «Cadillac Escalade», від’їжджаючи, порівнявся з церковкою «Iglesia Evangelica Kurios», яку від хостелу відділяло півтори сотні метрів. Позашляховик набирав швидкість, тягнучи за собою непоказний шлейф із куряви. Габаритний наплічник Ріно лежав у пилюці за крок від металевих воріт. Сам Ріно, набравши в жменю каміння та грудок асфальту, жбурляв їх услід «Cadillac’у». На підборідді велетня теліпалася не до кінця відірвана смужка скотчу. На зап’ястях проступали червоні сліди. Схоже, його до останнього тримали зв’язаним.

Слідом за українцем і француженкою до воріт патіо наблизилися кілька розбурханих