Читати книгу - "Острів Дума"

— Та ні, не хочу. До того в мене було... Не знаю, як про це сказати...

— Либонь, до того ти уявляв собі, як видовбуєш йому очі гарячою виделкою для тостів, відрубуєш йому прутня? Таке ти відчував до того, мучачо? — Ваєрмен наставив на мене пальця пістолетом. — Я був жонатий на красуні-мексиканці, я знаю, що таке ревнощі. Це нормально. Це рефлекторні почуття.

— Тобі твоя дружина колись... — я затнувся, раптом знов згадавши, що познайомився з цим чоловіком лише вчора. Про це було неважко забути. Ваєрмен був таким щирим.

— Ні, аміго, нічого такого, про що б мені було відомо. Вона просто вмерла на моїх очах, — вираз його обличчя абсолютно не змінився. — Давай не будемо про це, о’кей?

— О’кей.

— Про ревнощі варто пам’ятати одне — вони приходять і відходять. Як тутешні післяполуденні зливи в підлий сезон. Ти казав, що для тебе все вже позаду. Так і має бути, оскільки ти більше вже не її campesino[141]. Питання — як ти збираєшся вирішувати іншу проблему. Як ти збираєшся утримати того хлопця від самогубства? Ти ж бо знаєш, як воно бува трапляється після безхмарних сімейних круїзів, так?

Якусь мить я мовчав. Намагався перекласти собі його останнє іспанське слово. Тибільше не її слуга, здається так? Якщо так, то в ньому бриніла гірка правда.

— Мучачо? Що ти робитимеш далі?

— Не знаю. Його електронна адреса в мене є, але що я йому напишу? «Дорогий Томе, я занепокоєний твоєю підготовкою до самогубства, будь ласка, терміново відповідай»? До того ж я певен, що у відпустці він не перевіряє свою електронну пошту. Він двічі був одружений і одній з колишніх дружин по цю пору сплачує аліменти, але не підтримує стосунків з жодною з них. Була в нього й дитина, але померла малою, здається, від розщеплення хребта... то що я можу тут зробити. Що?

Ваєрмен одвернувся, відкинувшись на спинку стільця, він сидів і дивився на воду, де пірнали по свій обід пелікани. Його поза ясно випромінювала невдоволення.

Він обернувся до мене.

— Перестань крутити. Ти збіса чудово знаєш, хто з ним спілкується. Або вважаєш, що це так.

— Пам? Ти маєш на увазі Пам?

Він дивився на мене мовчки.

— Ти будеш говорити, Ваєрмене, чи так тут і сидітимеш?

— Я мушу йти до моєї леді. Вона вже мала би прокинутися і захоче, як завше о четвертій, чаювати.

— Пам вирішить, що я здурів! До дідька, вона й без цього впевнена, що я божевільний!

— Переконай її, — тут він пом’якшав. — Слухай сюди, Едгаре. Якщо вона була з ним у таких близьких стосунках, як ти вважаєш, вона могла помітити якісь ознаки. Тобі треба лише спробувати. Entiendes[142]?

— Я не розумію цього слова.

— Воно означає — зателефонуй своїй дружині.

— Вона моя колишня дружина.

— Аж ніяк. Поки тобі не все одно, розлучення — лиш юридична фікція. Тому-то тебе так дрочать її думки про стан твого розуму. Але якщо тобі неоднакова доля того хлопця, ти їй зателефонуєш і скажеш, що є підстави думати, що він планує утнути таку штуку.

Він підвівся й простягнув мені руку.

— Досить теревенити. Пішли, познайомишся з хазяйкою. Не пожалкуєш. Вона дуже лагідна, як для хазяйки.

Я подав йому руку й дозволив витягти себе з пляжного стільця, напевне принесеного сюди з домашніх запасів. У нього було міцне рукостискання. Це ще одна риса Джерома Ваєрмена, якої я ніколи не забуду: чоловік з міцним рукостисканням. Хідник, що вів до хвіртки у задній стіні, був завузьким для двох, тож я, накульгуючи, тюпав позаду. Діставшись хвіртки — зменшеної версії центральних воріт, схожої на щось іспанське так само, як випадкові Ваєрменові слівця — він, ледь усміхаючись, обернувся до мене.

— По вівторках і четвергах приходить прибирати Джозі, вона не буде проти приглянути за міс Істлейк, поки та дрімає. Це означає, що я можу прийти подивитися на твої картини завтра після полудня десь біля другої, звісно, якщо ти цього хочеш.

— А як ти взнав, що я цього хочу? Я все ніяк не міг набратися духу, щоб тебе запросити.

Він знизав плечима.

— Та це ж природньо, хотіти, аби хтось подивився, перш ніж показувати їх фахівцю з галереї. Ясно, щоб цей хтось не був твоєю дочкою чи тим юнаком, котрий на тебе працює.

— Мені везти їх туди у п’ятницю. Я так боюся.

Ваєрмен махнув рукою і посміхнувся.

— Не переживай, — промовив він і продовжив після паузи. — Якщо я побачу, що твої роботи лайно, я тобі так і скажу.

— Годиться.

— Просто для ясності, — кивнув він. Відтак відчинив хвіртку і завів мене у двір Гнізда Чаплі, садиби відомої також як Palacio de Asesinos.

— 2 —

Я вже бачив цей двір того дня, коли використав його центральний в’їзд, аби розвернутися, але тоді я тільки мазнув поглядом. Тоді я переймався лише тим, щоб швидше довезти себе й мою сполотнілу, вкриту потом дочку до Великої Ружі. Я запам’ятав тенісний корт і прохолодну блакить доріжок, але ставка з золотими рибками зовсім не помітив. Корт стояв чистенький, хоч зараз готовий для гри, його мощена поверхня була на пару тонів темнішою за ту плитку, що вкривала двір. Один поворот хромованого важеля, й сітку буде напнуто. Повний м’ячів кошик стояв на металевих стовпчиках, у мене промайнула згадка про той етюд, що Ілса забрала з собою до Провиденса, «Кінець гри».

— Одного дня, мучачо, — сказав Ваєрмен, вказуючи на корт, повз який ми проходили, і уповільнив темп, щоб я не відставав. — Ми разом з тобою... Я заради тебе битиму легесенько, просто поперекидуємося, бо я так скучив помахати ракеткою.

— Це буде плата за те, що ти подивишся на мої картини?

Він усміхнувся.

— Я маю ціну, але це не вона. Скажу пізніше. Давай, заходь.

— 3 —

Ваєрмен провів мене крізь задні двері, через притемнену кухню з білими поверхнями робочих острівців і величезною піччю Вестингауз[143], а там і в наповнений шерхотами інтер’єр