Читати книгу - "Острів Дума"

— О’кей, — відповів я. — Домовилися. Як ти вважаєш, це вона залишила повідомлення на моєму автовідповідачі про те, що острів Дума нещасливе місце для дочок?

— Безперечно вона. Втім, якщо ти очікуєш якихось пояснень — якщо ти вважаєш, що вона про це взагалі пам’ятає, — хай тобі пощастить. Хоча, можливо, я сам зможу тобі якось допомогти. Вчора ти питав щось про її братів та сестер, а я тобі чомусь не пояснив. Насправді Елізабет мала тільки сестер. Тобто в її батьків були лише дочки. Найстарша народилася у 1908-му чи десь біля того. Елізабет з’явилася у 1923-му. Мати, місіс Істлейк, померла приблизно через два місяці після того, як її народила. Якась інфекція. Чи, може, тромб... хто міг в цьому розібратися в ті давні часи. Це трапилося тут, на Думі.

— А батько оженився знову? — Я так і не міг пригадати його імені.

Тут Ваєрмен допоміг мені.

— Джон? Ні.

— Ти ж не хочеш сказати, ніби він виховував усіх своїх шістьох дочок прямо тут. Це було б вже занадто готично.

— Він намагався, за допомогою няні. Але найстарша втекла з якимсь хлопцем. У міс Істлейк була травма, від якої вона ледь не загинула. А близнючки... — Він хитнув головою. — Вони були на два роки старші за Елізабет. А у 1927-му зникли. Вважається, що вони пішли купатися, їх потягло від берега відбійною течією і вони потонули там, у caldo grande.

Він задивився на воду — оманливо ласкаві хвилі набігали на берег, мов щенята, — і надовго замовк. Перегодом я спитав, чи все це йому розповідала сама міс Істлейк?

— Дещо. Не все. До того ж вона плутається у своїх спогадах. Я знайшов побіжну згадку про якийсь інцидент — схоже саме той — на Інтернет-сайті, присвяченому історії узбережжя Затоки. Написав електронного листа одному бібліотекарю в Тампі. — Ваєрмен підняв руки й поворушив пальцями, показуючи ніби друкує. — Запитав про Тесі й Лору Істлейк. Бібліотекар надіслав мені копію місцевої газети за 19 квітня 1927-го. Заголовок на першій сторінці дуже беззастережний, дуже суворий, дуже пронизливий. Лише два слова. ВОНИ ПРОПАЛИ.

— Господи, — промовив я.

— Їм було по шість років. А Елізабет чотири, вже достатньо велика, щоб зрозуміти, що трапилося. Можливо, й достатньо доросла, щоб самій прочитати такий простий газетний заголовок ВОНИ ПРОПАЛИ. Близнючки загинули, а найстарша, Адріана, чкурнула до Атланти з директором якоїсь з його фабрик... нема дива, що Джонові остогид цей острів. Він з трьома дочками, які з ним ще залишилися, переїхав до Маямі. Через багато років він повернувся сюди помирати, а міс Істлейк доглядала його. — Ваєрмен знизав плечима. — Либонь так, як я зараз гляджу її. Отже... ти тепер розумієш, чому стара леді в початковій стадії Альцгаймера може вважати Думу поганим місцем для дочок?

— Гадаю, так, але як стара леді в початковій стадії Альцгаймера змогла взнати телефон її нового орендатора?

Ваєрмен хитро зирнув на мене.

— Орендар новий, а номер старий, функція автонабору діє у всіх апаратах отам, — він ткнув пальцем собі за спину в бік дому. — Є ще питання?

Я здивувався.

— Мій номер у неї в автонаборі?

— Не гань мене, я не так давно затесався в це кіно. Гадаю, це той ріелтер, що займається її маєтками, запрограмував номери орендованих домів у телефони. Або її бізнес-менеджер. Він налітає сюди з Сент-Пітерсбургу приблизно через кожні шість тижнів, аби пересвідчитися, що вона ще жива, і я не втік, прихопивши Сподівську порцеляну[137]. Я його спитаю, як з’явиться наступнім разом.

— Отже, одним натиском кнопки вона може зателефонувати до будь-якого будинку на північному кінці острова?

— Ну... так. Я маю на увазі, що вони ж всі її, — він ляснув мене по руці. — Проте, знаєш що, мучачо? Гадаю, цього вечора в твоєї кнопки станеться нервовий розлад.

— Ні, — попрохав я, сам не знаючи, чому. — Не треба цього робити.

— Авжеж, — погодився Ваєрмен, ніби щось зрозумівши, але хтозна, може, він дійсно щось знав? — Хай там як, а пояснення тому містичному дзвінку знайшлося — хоча мушу тобі наголосити, пояснення стають хиткими на острові Дума. Як це показує й твоя історія.

— Що ти цим хочеш сказати? Ти теж мав... схожий досвід? Він дивився на мене відкрито, із загадковим виразом на обличчі. Холодний січневий вітер віяв поривами, нагортаючи пісок довкола наших щиколоток. Задирав йому волосся, знову відкриваючи над правою скронею шрам у формі монети. Чи хто, бува, не вдарив його колись горлом пляшки, під час якоїсь бійки в барі, намагався я уявити того, хто міг би озлитися на цього чоловіка. Важко було собі такого уявити.

— Так... я мав досвід, — промовив він, роблячи вказівними пальцями різкий жест, ніби закриває лапки цитати. — Той самий, через який діти стають дорослими. Той, що змушує викладачів англійської гнати туфту первачкам... літер-курс. — Кожну свою фразу він брав пальцями у лапки.

О’кей, йому не хтілося розповідати, принаймні зараз. Відтак я спитав його, чи він повірив у мою історію.

Він закотив собі очі під лоба й відкинувся на спинку стільця.

— Не випробовуй мого терпіння, vato[138]. Щодо деталей ти можеш помилятися, але ж ти не сказився. Отам, у маєтку позаду мене, є леді... найлагідніша леді у світі, і я її люблю, хоча іноді вона вважає мене своїм татом, і ніби ми з нею живемо в Маямі десь у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Іноді вона кладе якусь зі своїх порцелянових статуеток у коробку від печива «Ніжна Зваба» і жбурляє у ставок із золотими коропами за тенісним кортом. Мені доводиться діставати її звідти, поки вона спить, бо якщо побачить, верещатиме, мов різана. Не уявляю, чому так. Сподіваюся, цього літа вона нарешті буде постійно носити дорослий ліфчик.

— Так в чому сенс?

— Сенс у тім, що я знаю loco[139], я знаю Думу, і я вже трохи знаю тебе. Я готовий повірити, що тобі було видіння, ти побачив свого друга мертвим.

— Без брехні?

— Без брехні. Verdad[140]. Питання тільки в