Читати книгу - "В сталевих грозах"

Об одинадцятій я зі своїм товаришем по нещастю Шульцом знов опинився на моторошному клаптику землі, де нам вже бувало непереливки. Запах розкладання в задушливому повітрі нестерпно посилився. Ми притрусили вбитих хлорним вапном, принесеним зі собою в мішках. Мов савани, ці білі плями сяяли в пітьмі.

Операція почалося з того, що кілька куль з наших же кулеметів просвистіло нам біля ніг і ляснуло у схил. Через це між мною і маленьким Шульцем, який сам виставляв пристрої, виникла запекла суперечка. Втім, ми знову помирилися, коли Шульц знайшов мене в кущах на самоті з пляшкою бургундського, яку я прихопив, аби підкріпитись у цій сумнівній пригоді.

В умовлений час рвонув перший снаряд. Він ударив за п'ятдесят метрів позаду нас. Не встигли ми здивуватися з цієї чудної стрілянини, як уже другий просто біля нас вдарив у кручу, засипавши нас зливою землі. При цьому я не смів навіть вилаятися, бо ж сам усталював вогонь.

Після такого не надто підбадьорливого зачину ми кинулися вперед, радше задля честі, ніж в надії на успіх. Наше щастя, що вартові, вочевидь, полишили свої місця, інакше нам би влаштували вельми неґречний прийом. На жаль, кулемета ми так і не знайшли, щоправда, довго й не шукали. Ймовірно, ним давно вже заволоділи англійці.

На зворотному шляху ми з Шульцем ще раз ґрунтовно обмінялися думками: я — щодо встановлення кулемета, він — щодо мого розрахунку гарматного вогню. Я ніяк не міг збагнути, чому так вийшло, адже завжди пристрілювався так точно. І щойно пізніше довідався, що вночі будь-яка гармата стріляє ближче, себто, обчислюючи віддаль, мені треба було накинути ще зо сто метрів. Потім ми обговорили найважливіше з цієї виправи — рапорт. Ми склали його так, щоб усі були задоволені.

Оскільки наступного дня нас змінили загони іншої дивізії, всі суперечки скінчилися. Ми тимчасово повернулися в Монбреен, а звідти рушили маршем в Камбре, де прожили майже весь місяць липень.

В ніч після нашого відходу польова варта була остаточно втрачена.

ЛЯНҐЕМАРК

Камбре — заспане містечко в Артуа, вже сама назва дихає історією. Вузькі, стародавні вулички снуються навколо статечної ратуші, побитих часом і негодою міських брам та численних церков, у найбільшій з яких свого часу проповідував Фенелон[33]. Могутні вежі здіймаються над лабіринтами гострих дахів. Широкі алеї ведуть до доглянутого міського парку, прикрашеного пам'ятником пілоту Блеріо.

Мешканці — спокійні, привітні люди, що у великих, простих з вигляду, але заможно опоряджених домах ведуть затишне існування. Багато рантьє доживають тут віку. Цілком виправдано це містечко називають «La ville des millionaires»[34], бо перед війною в ньому налічували понад сорок мільйонерів.

Велика Війна вирвала це затишне гніздечко із зачарованого сну Білосніжки[35] й перетворила на осереддя велетенських битв. Квапливе нове життя загуркотіло нерівним мощенням і забряжчало у маленьких віконцях, за якими причаїлися перелякані обличчя. Чужі парубки спустошували дбайливо наповнені пивниці, кидалися на широкі ліжка червоного дерева й невпинною метушнею порушували тихий рай приватних осіб, які тепер, посеред цього зміненого до невпізнання оточення, стояли купками на рогах вулиць і перед дверима будинків, пошепки обмінюючись новинами про страхіття війни та поширюючи найпевніші чутки про близьку й остаточну перемогу земляків.

Залога зайняла казарму, офіцерів розселили на рю де Ліньєр. За час нашого перебування ця вулиця набула вигляду студентської дільниці; повсюдні перегукування через вікна, нічні горлання і маленькі пригоди — ось речі, які нас займали.

Щоранку ми ставали до муштри на великому плацу знаменитого згодом села Фонтен. Служба мені була до смаку, бо полковник фон Оппен довірив мені набрати й вишколити штурмовий загін. До нього зголосилося багато добровольців, серед яких я надавав перевагу моїм супутникам з розвідувальних загонів і патрульних вилазок. Оскільки йшлося про нові форми ведення війни, я сам накидав статут.

Моє житло було вигідне; рідко коли господарі, привітне подружжя ювелірів Плянко-Бурльон, дозволяли мені пообідати, не пославши нагору чогось смачненького. Вечорами ми сиділи за філіжанкою чаю, грали в триктрак і теревенили. Особливо часто, звісно, обговорювали важке для відповіді питання, чому люди взагалі воюють.

В такі години сердешний мсьє Плянко розважав мене, переповідаючи витівки повсякчас дозвільних і дотепних міщан Камбре, які в мирні часи наповнювали вулиці, винарні та ярмарки лунким реготом, а мені жваво нагадували неповторного «дядечка Беньяміна».

Скажімо, один дотепник розіслав усім горбаням в околиці вимогу з'явитися до нотаря у важливій, пов'язаній зі спадком справі. А тоді, у призначену годину, разом з кількома приятелями, потішався з вікна навпроти видовищем, коли сімнадцять розлючених і верескликих кобольдів напосідали на бідолашного нотаря.

Незлецькою видалася також історія старої калоші, що мешкала навпроти й вирізнялася химерно вигнутою набік лебединою шиєю. Двадцять років тому вона, ще дівчиною, була відома через своє нестримне прагнення будь-що вийти заміж. Шестеро юнаків умовилися, і кожен узяв з неї охоче даний дозвіл просити батьків її руки. Наступної неділі до будинку під'їхала велетенська карета, в якій сиділи всі шестеро женихів, кожен з букетом квітів у руці. Нажахана красуня замкнулася в домі, в той час як наречені на потіху сусідам виправляли на вулиці всілякі безчинства.

Або ось ще така історійка: приходить на базар відомий своїм гострим язиком камбреєць і питає селянку, показуючи на м'який, круглий і апетитно посипаний тримбулькою плесканик сиру:

— Що коштує цей сир?

— Двадцять су, прошу пана!

Він дає їй двадцять су.

— Себто, сир тепер мій?

— Певно що Ваш, пане!

— Тобто, я можу зробити з ним усе, що заманеться?

— Але ж ясна річ!

Ляп! — Він жбурляє їй сир в лице і йде собі геть.

25 липня ми попрощалися з цим милим містечком і поїхали на північ, у Фландрію. З газет ми знали, що там уже тижнями лютує артилерійська бійня, яка перевершила навіть битву на Соммі якщо не абсолютною щільністю, як під Ґільмоном чи Комблем, то, в кожному разі, засягом.

У Стадені нас під далекий грім канонади висадили, і ми рушили маршем через цю невідому для нас місцевість, у бік Онданклаґера. Обабіч прямісінької, як шнурок, військової дороги зеленіли родючі, підвищені, мов грядки, поля і соковиті, оточені живоплотами левади. Широко розсіяні лежали доглянуті селянські двори з низенькими солом'яними стріхами чи дахівкою, на їхніх мурах сушилися жмутки тютюнового листя. Люди, що зустрічалися нам на шляху, були фламандського покрою, розмовляли грубою мовою, що