Читати книгу - "В сталевих грозах"

чула шум битви і, прийнявши на себе важкий загородний вогонь, належно оцінила нашу здобич. Тут мені вдалося трохи заспокоїти наших бранців, яким про нас, здається, понарозповідали страшних речей. Вони почали помаленьку відходити й назвали свої імена; один називався Амар Сінх. Вони були уланами Першого Аріанського, добірного полку. А тоді разом із Кіусом, який відразу зробив півтузіня знимків, я повернувся до нашої хижки й дозволив йому на відзначення цього дня приготувати мені яєчню.

Наша невеличка сутичка була згадана в денному наказі по дивізії. У складі двадцяти чоловік ми переможно протистояли загонові, що значно перевершував нас чисельністю і вже був зайшов нам у спину; незважаючи на отриману вказівку відступати, якщо сили нападника перевищуватимуть наші. Та серед нудьги позиційної війни я надто вже нетерпляче чекав такої нагоди.

До речі, з'ясувалося, що, крім нашого пораненого, ми втратили ще одного бійця, який загадковим чином зник. Йшлося про солдата, що ледве вже був придатний для польової служби, бо попереднє поранення викликало в ньому хворобливу боязнь. Ми похопились за ним щойно наступного дня; припускаю, від страху він кинувся у збіжжя, і там його спіткала куля.

Наступного вечора я отримав наказ знову зайняти польову вахту. Оскільки в міжчасі там міг уже вгніздитися противник, я двома загонами взяв у кліщі лісок; один вів Кіус, другий я. Тут я вперше застосував особливий спосіб наближення до небезпечного пункту, який полягав у тому, щоб солдати один за одним широкою дугою обходили те місце. Якщо воно виявлялося зайнятим, простим маневром уліво чи вправо легко можна було утворити вогневий фронт із флангів. Після війни я запровадив цей порядок під назвою «стрілецька змійка» до інструкцій піхотного бою.

Обидва загони без пригод знову зійшлися під кручею — якщо не брати до уваги, що Кіус, відводячи курок свого пістолета, мало мене не підстрелив.

Ворога видно не було. Хіба що в ярку, який ми розвідували з фельдфебелем Гакманом, нас гукнув один вартовий, випустив ракету й обстріляв. Ми взяли цього галасливого молодика собі на прикмету для наступної вилазки.

На місці, де минулої ночі ми відбили флангову атаку, лежали три трупи. То були два індійці й білий офіцер з двома золотими зірочками на погонах, тобто старший лейтенант. Він дістав постріл в око. На виході куля пробила скроню і розшматувала край каски, яку я забрав собі як трофей. Правою рукою він досі стискав забризкану власною кров'ю булаву, ліва обхопила важкий шестизарядний кольт, в барабані якого залишилось лише два набої. Отже, це він підібрався до нас аж впритул.

Наступними днями ми виявили в підліску ще кілька прихованих трупів — ознака важких втрат нападника, — що робило цю місцевість ще похмурішою. Коли одного разу я пробирався крізь хащі, мене зупинило якесь тихе сичання і булькання. Я підійшов ближче й напоровся на два трупи, що через спеку, здавалось, пробудилися до якогось примарного життя. Ніч була задушлива й тиха; я довго стояв, як зачарований, перед цим моторошним видовищем.

18 червня наша польова варта знов зазнала атаки; цього разу справа не пішла так гладко. Виникла паніка; залога сипонула врозтіч, її годі було позбирати. Один з бійців, підофіцер Ердельт, в замішанні кинувся просто на схил, скотився вниз і опинився в клубку індійців, що там причаїлися. Він жбурляв гранати, однак індійський офіцер тут-таки схопив його за комір і шмагонув по лиці дротяним нагаєм. Потім у нього відібрали годинник. Підштовхуваний стусанами, він змушений був рушити з ними в марш; однак йому вдалось втекти, коли під настильним вогнем індійці кинулись на землю. По довгому блуканні за ворожим фронтом він, з грубими рубцями на лиці, повернувся на нашу лінію.

Увечері 19 червня я з Шульцом, ще десятьма бійцями і легким кулеметом здійснив вилазку з цього місця, що поволі вже починало нас гнітити, аби навідатися до вартового, який недавно так нахабно проявив себе в ярку. Шульц зі своїми пішов направо, я наліво від ярка, умовившись прийти один одному на допомогу, якби когось почали обстрілювати. Ми пробиралися плазом, час від часу наслухаючи, крізь траву і зарості дроку.

Раптом почулося ляскання рушничного затвору, відтягнутого, а потім знову закритого. Ми каменем лежали на землі. Кожен бувалий патрульний якнайкраще знає всі неприємні відчуття наступних хвилин, коли тимчасово втрачаєш свободу дії і мусиш вичекати, що зробить противник.

Постріл роздер гнітку тишу. Я лежав за кущиком дроку; хтось праворуч від мене метнув у ярок гранату. Вмить перед нами зблиснула лінія вогню. Огидно різкий виляск пострілів виказував, що стрільці лежать лише за кілька кроків перед нами. Я зрозумів, що ми потрапили в паскудну пастку, і крикнув відступати. Ми підхопились і в божевільному поспіху помчали назад, тим часом рушничний вогонь вдарив ще й зліва. Посеред цієї тріскотні я вже зрікся будь-якої надії повернутися цілим. Свідомість увесь час очікувала кулі. Смерть влаштувала собі цькування.

Зліва на нас з пронизливим «Гурре!» кинувся ворожий загін. Пізніше маленький Шульц зізнався, що був переконаний, ніби за ним, вимахуючи ножем, женеться кощавий індус і ось-ось схопить його за комір.

Раз я впав, а через мене перечепився й підофіцер Тайленґердес. Я загубив каску, пістолет і гранати. Тільки не зупинятись! Нарешті ми добігли до рятівної кручі й кинулись униз. Тієї ж миті надбіг Шульц зі своїми людьми. Захеканий, він повідомив, що принаймні того нахабу на варті уколошкав гранатами. Відразу після цього принесли бійця, якому прострілили обидві ноги. Всі решта теж мали поранення. Найбільшим лихом було те, що боєць, який носив кулемет, рекрут, перечепившись через поранених, кинув зброю напризволяще.

Поки ми все це жваво обговорювали, плануючи другу вилазку, почався артилерійський вогонь, який достоту нагадав мені ніч 12-го, в тому числі й тією страхітливою розгубленістю, що враз охопила бійців. Я опинився на схилі один, без зброї, з пораненим, який, посуваючись на руках, повз до мене й благав: «Пане лейтенант, тільки не кидайте мене!»

Довелося, хоч як не було прикро, таки залишити його й виставляти польові пости. Але ще вдосвіта його підібрали.

Ми зібралися в постових норах на узліссі й щиро тішилися, коли засвітало й не трапилося нічого надзвичайного.

Наступний вечір застав нас на тому самому місці. Ми намагалися забрати наш кулемет, проте ряд підозрілих звуків, почутих при розвідці, виказував, що там знову чигає сильний ворог.

Відтак ми дістали завдання відібрати втрачену зброю силою, а саме: наступної ночі, о дванадцятій, ми після трихвилинної вогневої підготовки мали заатакувати ворожу охорону й розшукати кулемет. Я побоювався,