Читати книгу - "Крістіна"

— Але тепер… — Майкл знизав плечима, ковзнув поглядом по дверях між гаражем і кухнею, кинув недокурок і розтер носком черевика. — Помітно, що він віддано працює. Він поставив на карту свою самоповагу. Я б хотів побачити, що він хоча б її заведе.

Можливо, на моєму обличчі промайнув якийсь вираз; коли Майкл заговорив знову, у його голосі лунали виправдальні нотки.

— Я ще не зовсім забув, як це — бути молодим, — сказав він. — Я знаю, що для хлопця віку Арні мати машину — це важливо. Реджині цього не зрозуміти. Її завжди забирали на машині. Вона ніколи не стикалася з проблемою того, хто має забирати. Я пам’ятаю, що машина важлива… якщо хлопець розраховує взагалі коли-небудь сходити на побачення.

Так от як Майкл собі це уявляв. Він вважав, що Крістіна — це засіб для досягнення мети, а не мета сама в собі. Цікаво, що б він подумав, якби я сказав йому, що Арні навряд чи зазирає далеко в майбутнє, йому б привести «плімут-фурію» в робочий стан, щоб легально можна було їздити. Цікаво, чи не викликало б це в нього занепокоєння.

Стукнули, зачиняючись, двері кухні.

— То як, з’їздиш, подивишся?

— Мабуть, так, — відповів я. — Якщо хочете.

— Дякую.

Арні повернувся з пивом.

— За що тобі дякують? — спитав він у Майкла. Голос у нього звучав легко і з гумором, але погляд насторожено перебігав од батька до мене. Я знову відзначив про себе, що зі шкірою на обличчі в нього проблем поменшало, вона вирівнялася. Уперше ці два поняття — «Арні» та «побачення» — не здавалися взаємовиключними. Мені спало на думку, що його обличчя тепер було майже гарним — не таким гарним, як у кремезного короля випускного з квадратною щелепою, але цікавим, одухотвореним. Хлопцем у Розанниному стилі він би не був ніколи, але…

— За допомогу з каное, — недбало відповів Майкл.

— А.

Ми випили пиво. Я поїхав додому. Наступного дня щаслива трійця вирушила разом у Нью-Йорк, на мій здогад — аби віднайти сімейну єдність, утрачену в останній третині літа.

За день до того, як вони мали повернутися, я з’їздив у гараж до Дарнелла — щоб задовольнити не лише цікавість Майкла Каннінґема, а й власну.

Гараж, що стояв перед звалищем уживаних машин, яке простягалося вперед на квартал, у світлі дня був десь приблизно таким самим привабливим, як і того вечора, коли ми привезли Крістіну — вражав усією чарівністю дохлого ховраха.

Я поставив свою машину на порожнє місце перед пересувною автомайстернею, якою теж володів Дарнелл, — добре укомплектованою головками блоків циліндрів «Ф’юеллі», коробками передач «Гарст» і нагнітачами «Рем-Джетт» (для всіх тих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб безперебійно добувати своїм сім’ям хліб, жодних сумнівів), не кажучи вже про широчезний вибір гігантських шин-мутантів і розмаїття колісних дисків. Зазирати у вікно пересувної автомайстерні Дарнелла було однаково що дивитися на якийсь божевільний автомобільний Діснейленд.

Я вийшов з машини й попростував гудроновим покриттям до гаража, туди, де лунав перестук інструментів, перегукувалися люди, стрекотіли автоматні черги пневматичних гайковертів. Біля одного з гаражних боксів слизький на вигляд тип у потрісканій шкірянці робив щось дивне зі старим моциком Бе-Ес-A — чи то знімав випускний колектор, чи то ставив його назад. На лівій щоці в нього розсипалися сліди асфальтової хвороби[72]. На спині куртки був намальований череп у зеленому береті з чарівним гаслом унизу: «УБИВАЙ ЇХ УСІХ, А ГОСПОДЬ СВОЇХ УПІЗНАЄ»[73].

Він вирячився на мене налитими кров’ю, божевільними очиськами Распутіна й перевів погляд на те, що робив. Біля нього лежав на землі розкладений хірургічний набір інструментів, і на кожному стояв тиснений штамп «ГАРАЖ ДАРНЕЛЛА».

Простір усередині гаража повнився виразними відлуннями стукоту інструментів і голосів людей, що ремонтували машини й вигукували прокльони тим купам заліза на колесах, над якими трудилися. Незмінні матюки, і незмінно адресовані істотам жіночої статі: ану йди сюди, сука така, та злазь же ти, пизда смердюча, Ріку, а йди-но сюди, поможи зняти цю манду.

Я роззирнувся в пошуках Дарнелла й ніде його не побачив. На мене ніхто не звернув особливої уваги, тому я рушив до двадцятого боксу, де носом уперед стояла Крістіна, так, неначе я мав повне право бути в тому гаражі. У боксі праворуч двоє товстунів у футболках ліги боулінгу чіпляли дах на кузов пікапа, що бачив кращі часи. Бокс з іншого боку був порожнім.

Наближаючись до Крістіни, я відчув, як у душу закрадається знайомий холодок. Ніби й безпричинно, але я нічого не міг удіяти, щоб його зупинити — і, навіть не думаючи, повернув трохи ліворуч, до порожнього боксу. Я не хотів опинитися перед нею.

Першою думкою було те, що шкіра Арні покращується в тандемі з Крістіною. Другою — що він робить ремонт якось дивно й безсистемно… не схоже на Арні, він зазвичай діяв дуже методично.

Покручену, погнуту антену замінила нова, рівнесенька, що виблискувала під лампами денного світла. Половину передньої решітки «фурії» було замінено; на іншій половині досі красувалися цятки та ямки від іржі. І було ще дещо…

Я обійшов її справа й, хмурячись, наблизився до заднього бампера.

«Ну, вона була на іншому боці, от і все», — подумав я.

Тому я підійшов до іншого боку, але й там її теж не було.

Я став біля задньої стіни боксу, усе ще хмурячись, намагаючись пригадати. Мене чомусь не покидала впевненість, що коли ми вперше її побачили на газоні в Лебея, з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» на вітровому склі, то з одного боку чи з іншого ближче до заднього бампера на ній була добряча іржава вм’ятина — глибока така, мій дідусь завжди їх називав їх «кобила хвицьнула». Коли ми, бувало, їхали платною дорогою і проминали авто з великою вм’ятиною в корпусі, то дідо казав: «Гей, Денні, глянь! Її кобила ногою хвицьнула!» Мій дідо був з тих людей, у яких для всього знайдеться домашньо-ужитковий вислів.

Я вже почав думати, що мені приверзлося, та потім злегка хитнув головою. Думати так було необачно. Вм’ятина була; я чітко її запам’ятав. Те, що її не було зараз, не означало, що її не було тоді. Очевидно, Арні її вирівняв і збіса багато зусиль доклав, щоб усе гарно замаскувати.

От тільки…

Жодних ознак, щоб він що-небудь робив. Ані ґрунтовки, ані сірої шпатлівки, ані полущеної фарби. Просто Крістінині кольори — тьмяний червоний і брудний білий.

Але ж вона