Читати книгу - "Тiло™"

нагору — до медичного блоку. Вихором промчав коридором, завернув за ріг і на ходу розчахнув двері палати, де мала бути вона. Завмер на порозі. У кріслі поруч із ліжком пацієнта, який відходив од трансплантації, сиділа стара нічна доглядальниця, котра працювала в клініці з найдавніших часів. Мала вибілене до сліпої сивини волосся, що рідкими пасмами опускалося їй до згорблених худих плечей, вузлуваті, покорчені артритом пальці, бліду пергаментну шкіру, густо тавровану ручаями зморшок, та підсліпуваті, завжди стомлені й сумні очі. Незамінна та непримітна, вона завжди віталася з Юрієм і проводжала його довгим поглядом, а він ніколи не озирався й навіть не щоразу відповідав на привітання. Зустрівши її в клініці, він не впізнав у ній Іванку. Ще й нагрубив їй першого дня знайомства, адже досвідчена доглядальниця, щойно його побачивши, з якогось дива впустила тацю з аналізами пацієнтів, і все те добро розтеклося підлогою просто йому попід ноги…

Вона все робила, наче вибачаючись. Так, наче взагалі не мала права на існування. Його ж це завжди нестерпно дратувало в людях. Іванка, без сумніву, відчувала його злість. Боялася його. Три роки вони прожили поряд, але не разом.

Наблизившись до старої жінки, він упав перед нею на коліна.

Вона заклякла. І Юрій не спромігся вимовити ні слова. Як він міг не відчути її душу? Адже згадував про неї мало не щодня!

— Ти розшукав мене… — зрештою почув він чийсь старечий голос.

Юрій звів голову, вперше наважився глянути в її очі.

— Увесь цей час ти була поряд. Я мав би здогадатися… Ти мала б зізнатися! Що змушувало тебе мовчати?..

— Вони сказали — вб’ють, якщо признаюсь… Уб’ють тебе.

— Я не боюся смерті, — невесело посміхнувся Юрій. — І це я мав би захищати й оберігати тебе, як обіцяв. А вийшло навпаки…

Вона гладила його волосся, а з очей просилися сльози.

— Ти жив власним життям. Усе правильно. Я навіть не знала, чи ти мене ще пам’ятаєш, чи важить тобі щось та дитяча обіцянка. Стільки часу минуло! Ти змінився. І я змінилася… Господи, мені вісімдесят років! От уже тринадцять живу в цьому тілі. Звикла… А тобі потрібна молода жінка. Мені ж досить просто іноді тебе бачити. Дивитися на тебе, як на сина. Знати, що ти живий і здоровий…

— Навіщо мені молода жінка, якщо вона — не ти? — Юрій різко зірвався на ноги. — Так не повинно бути! Тобі ж лише двадцять два!..

Іванка опустила погляд. Відвернулася. Поправила краєчок ковдри сплячому пацієнтові. Нарешті сльози зрушилися з її старечих очей, тікаючи донизу глибокими січеними канавами зморшок. Вона не знала, як то — коли двадцять два. Із тіла дев’ятирічної дівчинки одного дня її перекинули до зношених кісток хворої старої жінки. Зоставили жити, відібравши те, що, власне, й називається життям. І поволі вона звиклася з цим висхлим тілом, у котрому всі бажання вмерли незліченну кількість років тому разом зі справжньою власницею. Оселилася в її старенькому тісному помешканні на околиці міста, підібрала з вулиці двох безпритульних котів і довгими самотніми вечорами, коли не треба було ночувати в клініці, в’язала в мовчазному котячому товаристві нікому не потрібні светри й рукавиці. Онуків, що могли б її провідувати, стара не мала. Заледве пересувалася, мучилася від хронічних недуг, щиро дивувалася з запальної поведінки молодих, чекала смерті.

Іванка постаріла душею.

А Юрію нещодавно виповнилося двадцять шість. Кілька разів вона на власні очі бачила, як його погляд сходить хтивим запальним вогнем, торкаючись безсоромно напівоголених стегон та грудей спокусливих молодих дівчат, що відповідали чоловікам закличними посмішками. Одного разу навіть випадково заскочила його з такою: переплутала палату й увійшла, коли білява краля гоцала на ньому вершницею. Ухопившись за недоречні слова нікому не потрібних вибачень, стара нічна доглядальниця вислизнула з палати. Злякалася. Утім, жінці пощастило — вони її навіть не зауважили. Та й навряд чи того Юрія, котрий зараз обіймав престижну посаду лікаря в найдорожчій із клінік корпорації «ТІЛО™», неодмінно цікавило, що думає про нього дрібний персонал…

— Прости мені, — ледь чутно озвався він. — Я все виправлю, от побачиш.

Іванка здригнулася. Понад усе вона боялася, що Юрій зажадає викрасти й переселити її душу до юного гнучкого тіла однієї з тих дівчат, а вона не знатиме, що з ним робити. Якою належить бути в такому тілі? Що, як вона не зможе? Та й чи має вона право перебирати собі чуже життя? Адже то не просто тіло, то мрії, спогади, плани на майбутнє. Що, як та дівчина закохана? Має люблячих батьків? Дитину? Або ж просто щиро, відчайдушно, по-справжньому хоче жити? Жінка відчула, як довкола її зболених, поїдених хронічним ревматизмом кісток згорнулася непрохана паморозь жаху. Вона знала — як то, коли відбирають все.

— Благаю, не роби нічого, про що ми обоє потім пошкодуємо. Пообіцяй, що не вб’єш заради мене…

— Добре, — похапцем згодився Юрій. — Усе, як ти скажеш. Тільки дозволь ще трохи побути тут із тобою…

Вона дозволила. До ранку вони просиділи мовчки, ніби боялися потривожити пацієнта (який однаково не прокинувся б від глибокого сну) або ж розворушити напівзотліле кубло спогадів, котре мали собі замість минулого.

10

Із того дня Юрій не міг думати ні про що інше, окрім нового тіла для Іванки. І щоразу йому перед очима поставала донька Якова. Такою він уявляв собі Іванку, такою хотів би бачити свою майбутню дружину. Але зникнення спадкоємиці можновладця потягло б за собою безліч зайвих питань, тож Юрій не наважився аж так зухвало випробовувати долю… Зрештою, є інші молоді жінки. Він знайде іншу.

Що далі — не замислювався. Кохання тілесне й потяг душі ніколи йому в житті не єдналися, завше йшли нарізно. Усіх жінок, які йому діставалися, він навіть подумки не ставив поряд із Іванкою, жодна не витримала б порівнянь. Брав їх байдуже, цинічно і по-швидкому, ні на хвильку не замислюючись, що при цьому відчували вони. Сам того не сподіваючись, Юрій перейняв поведінку тих двох брутальних неголених чоловіків, що колись злягалися з сестрою Стефанією на його очах у гущавині карпатських лісів. Потай він зневажав усіх жінок, котрі дозволяли йому робити з собою те саме. Бо вони були живими, реальними, а Іванка ховалася серед снів і спогадів і від того робилася йому ще більш величною й неприступною.

Колись вона його обрала, він же пообіцяв захищати й оберігати її. Не впорався. Більше такого не буде. Якщо знадобиться, він збреше їй, введе в оману, однак цього разу