Читати книгу - "Тiло™"

та силі, Яків припав до вподоби командуванню НАТО. Так він поволі пробився до командного складу Коаліційних Сил Правопорядку Східноєвропейського Регіону. Одного разу, перебуваючи в делегації представників командування, Яків утрапив на якийсь офіційний захід у Парижі, де познайомився з головою родини — відомим політиком Рудгером Ван Хеллом і… до нестями закохався в його дружину Олівію. Із того дня колишнього легіонера наче підмінили: він без вагань кинув перспективну кар’єру військового, перебрався до Сполучених Штатів і влаштувався шофером лімузина до вередливої родини аристократів, аби хоч іноді опинятися поряд із коханою жінкою. Невідомо, чи відповіла йому взаємністю чужа дружина, та, коли кілька років по тому з її маленькою донькою й кількома нащадками інших заможних родин стався страхітливий нещасний випадок у парку атракціонів (казали, що всі діти загинули), Яків на свій страх та ризик вибрався до своєї колишньої батьківщини і повернувся звідти з тілами п’ятьох дітей, в котрі сам же й пересадив свідомість загиблих малюків. Утім, то вже були людські домисли, адже ніхто не бачив на власні очі, як він усе те робив. І ніхто не знав, куди він насправді їздив.

На цій химерній драмі всі ниточки уривалися, бо після своєї останньої мандрівки Яків безслідно зник. Аристократичне сімейство Ван Хеллів жило собі далі власним життям, виховуючи порятовану доньку, а українець наче крізь землю провалився, і годі було його десь розшукати.

Юрій довго думав, куди ж міг подітися винахідливий співвітчизник. Убити його навряд чи кому вдалося, адже Яків був «заговореним». Та й кому знадобилася смерть наразі непримітного шофера лімузина? Може, покінчив життя самогубством, не дочекавшись «подяки» від пихатої зарозумілої Олівії?

Однієї безсонної ночі відповідь сама прийшла до Юрія.

Рудгер Ван Хелл! І як він одразу не здогадався? Яків оселився в тілі свого господаря. Цим він убив одразу двох зайців: вступив у володіння величезними статками Ван Хелла й заповз у ліжко до його дружини.

Цікаво, чи помітила Олівія «заміну»? Адже після нещасного випадку з єдиною донькою вона почала неквапом божеволіти, і в останні роки про неї згадували не інакше, як про постійну пацієнтку психіатричних клінік.

Утім, це вже Юрія не обходило. Він знав, що має робити далі.

Коли сивочолий політик Рудгер Ван Хелл повернувся додому після робочого дня, в кріслі перед палаючим каміном він побачив свою юну красуню-доньку. Вона дивилася на вогонь і замислено гладила по голові велетенського чорного вовка, що вільно розлігся біля її струнких ніг.

У Якова затряслися руки. В одну мить він все зрозумів. Мимоволі торкнувся пальцями задавненого шраму, що тягнувся йому від брови до вилиці, дивним чином проступивши на обличчі нового тіла, котре він украв у свого господаря…

— Доньку не чіпай, благаю, — тільки й зміг видобути із себе, не зводячи очей від непроханого гостя. — Вона ні в чому не винна…

— Про що ти, тату? — здивувалася дівчина, повернувши гарненьку чорняву голівку на голос батька. — Цей пес хороший. Він зовсім не кусається… Я хочу, щоб він жив із нами!

— Ештон, повільно підведися і йди до мене. Тільки не роби різких рухів…

Дівчина підвелася. Вовк навіть не здригнувся. Він дозволив їй без перешкод перетнути вітальню й опинитися біля батька, котрий одразу ж відправив її нагору.

— Чого ти хочеш, Юрію? — спитав у вовка, поволі обходячи його збоку.

Той озвався ледь чутним гарчанням, граційно звівся на мускулясті лапи, шерсть на загривку загрозливо наїжачилась, і за мить він уже летів у стрибку прямісінько до горлянки Якова. Однак замість людської плоті його роззявлена щелепа вп’ялася у таке саме вовче хутро, вирвавши з нього кривавий жмут.

Болю не існує. Є тільки страх, що буде боляче.

Яків теж перекинувся. Зчепившись, вони покотилися вітальнею, гарчали, рвали, гризли одне одного, часом відскакували в різні боки, аби з новою силою налетіти на супротивника. Повітря обважніло від густого запаху крові. Вітальня перетворилася на руїну. Однак жоден не спромігся перемогти — Яків був хитрим і досвідченим старим вовком, Юрій брав запалом, витривалістю та силою. Зрештою господар не витримав: відкотившись у куток, на ходу зробився чоловіком і підняв догори скривавлені руки.

— Спинімося! — скрикнув напівзабутою українською. — Ти не вб’єш мене, а я не хочу вбивати тебе!..

Молодий вовк зблиснув іклами й, ніби пританцьовуючи, узявся сторожко підкрадатися до людини. Ще мить — і він знову стрибне…

— Іванка! — ухопився Яків за свій єдиний порятунок. — Ми не вбили її. Забрали у неї тіло, але не вбили. Ти можеш побачитися з нею…

За мить перед ним стояв високий, вкритий шрамами й забризканий кров’ю юнак із чорними очима, котрі, як і раніше, ненавиділи.

— Де вона?

— Пообіцяй, що даси спокій мені та моїй родині!

— Не обіцяю, — відрізав Юрій. — Де вона?

Яків важко перевів подих, витер піт із переораного зморшками обличчя.

— Дай слово, що хоч сьогодні підеш.

— Сьогодні я піду, — пообіцяв непроханий гість. — Але, якщо збрешеш, повернуся. Не по тебе, по твою доньку. Дуже вона мені когось нагадує…

— Навіть думати про таке не смій!..

— Де Іванка? — різко обірвав його Юрій.

Господар дому важко зітхнув, набрав у легені повітря.

— Вона у твоїй клініці. Ти бачив сотні разів, але не дивився на неї. Подумай. Завтра ти одразу її впізнаєш…

Розвернувшись, Юрій попрямував до дверей. Він упізнав уже сьогодні. Узявшись за ковану дверну ручку, раптом зупинився.

— Навіщо ти це зробив? — спитав те, що мучило його від початку. — Чому зрадив своїх, утік за кордон і повернувся по дітей? Тебе примусили?..

Яків опустив очі, аби сховати недобрий вогонь, що спалахнув у ньому від самої лише згадки про Україну.

— Є речі, котрих ти ще не здатен зрозуміти. Та країна приречена! Ви ненавидите, перш за все, одне одного і ще довго будете ненавидіти! Вас неможливо очолити, дати вам єдину віру і єдину правду… Не народився ще той, хто об’єднає вас під одним прапором!..

Юрій невесело посміхнувся:

— Може, ти й був ним? Ніколи про це не думав? — за ним зачинилися двері.

Старий українець тяжко перевів подих. Він любив свою першу батьківщину понад усе, але одного дня… просто перестав у неї вірити. Відтоді почав поволі втрачати свої надприродні сили. Із його ран струменіла кров.

Яків більше не був «заговореним».

9

Того ж вечора Юрій повернувся до клініки. Заледве зупинивши машину, вискочив із неї і, не дочекавшись ліфта, побіг східцями