read-books.club » Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 75
Перейти на сторінку:
Любителі мистецтва зможуть познайомитися з живописом загадкового художника, відвідавши виставку, яка цієї неділі відкриється у фойє Оперного театру, з яким Баволь активно співпрацював. Шкода, що ескізи декорацій до нашумілої у двадцяті аматорської постановки одноактної опери «Смерть Петронія», де, до речі, співала сама Валевська, на жаль, поки вважаються загубленими. Втім, зараз ентузіасти роблять усе можливе, щоб реконструювати цей забутий, але найвищою мірою цікавий художній експеримент…

З одного краю вікна до іншого пробіглася розпливчаста рожева пляма. На тому боці вулиці сіре блимнуло і поступилося місцем чорному.

– Як вам запіканка?

– Що там сьогодні? Волоські горіхи?

– Не волоські, – вона посміхнулася, – лісові.

– Дякую. А… коли буде знов із цукатами?

– Завтра зробимо.

З вулиці на нього дивилася жінка з парасолькою і в чорному пальті, так пильно, що він здригнувся, але потім зрозумів, що вона роздивляється своє віддзеркалення, певне бажаючи переконатися, що капелюшок на чепурній голові сидить як треба. Жінка коротко і задоволено кивнула та рушила далі, щоки в неї були рум’яні, а волосся з-під капелюшка охоплювало скроні двома чорними лискучими півкружалами, неначе надкрилля жука.

Він акуратно склав газету і зателефонував Воробкевичу.

– Прочитали? Ну як вам? – Воробкевич, як будь-який автор, прагнув похвали.

– Я дивлюся, ви Веллса любите. Схвально.

– До чого тут Веллс? – підозріло спитав Воробкевич.

– У нього було таке оповідання. «Кришталеве яйце». Там герой у антикварній крамничці знаходить кришталеву кулю, яка транслює картини іншої планети. Марса, здається.

– Не пам’ятаю, – швидко сказав Воробкевич.

У Воробкевича було щось простосердне, обеззброююче. На нього навіть не можна було сердитися.

– Ми воскресимо його! – сказав Воробкевич. – Ми повернемо його із забуття. Це буде моїм даром місту.

Судячи з деякої запинки після слова «моїм», Воробкевич явно хотів сказати – останнім, але трохи остерігся через забобонність.

– Авжеж, – сказав він, – чудовий подарунок. Пишновеличний. І дякую за згадування «Смерті Петронія».

Він боявся, що Воробкевич не вставить цей пасаж. «Смерть Петронія» мала дивовижну властивість зникати з людської пам’яті.

– Меру сподобається ідея реставрації постановки, – поважно сказав Воробкевич.

Схоже, мер завдяки Воробкевичу усвідомив, що опікування мистецтвами дає найнесподіваніші бонуси.

– З кришталевою кулею – чудова ідея, – похвалив він Воробкевича. – Це все пояснює. До речі, куди вона потім поділася, ця кришталева куля? Потрібна несуперечлива версія.

– Навіщо? Несуперечливі версії нікому не потрібні. Люди жадають таємниці. Причетності до таємниці.

А Воробкевич на свій лад аж ніяк не дурний. Просто прикидається, так безпечніше.

– І потім, завжди можна опублікувати іншу статтю, де все це буде спростовуватися. Мовляв, це качка, не було ніякої кришталевої кулі, ніяких інопланетян, а Баволь просто псих. Це підігріє цікавість. Публіка вирішить, ми щось приховуємо. Якщо спростовуємо – отже, щось було. Хтось на нас натиснув. Надавив.

Заперечити це, вищою мірою розумне, твердження він не зміг і, ще раз палко подякувавши Воробкевичу, дав відбій.

– Кришталева куля?

Відклавши коханців, навіки вловлених у намальоване серце, порожнє всередині, вона із цікавістю прислухалася до розмови.

– Це в газеті, – сказав він, виправдовуючись, – у вечірці.

– Так, я вчора читала. Цікаво, еге ж?

– Так, – сказав він стримано, – цікаво.

– Бачити картини іншого світу… і не розуміти, що вони означають. Адже якщо зовсім чуже, як зрозуміти, що саме тобі показують? А раптом зовсім не те, що ти думаєш? Ти думаєш – це ресторація, як у нас, а це…

– Катівня? В’язниця? Можливо. Але він запевняв, що все розуміє. А ви Веллса не читали?

– Веллса? – Вона винувато позирнула на покетбук. – «Війна світів», правильно? Читала, але давно вже. Там, здається, не було нічого про кришталеву кулю. Про триніжки було, я пам’ятаю. Вони ще так страхітливо вили. Я пам’ятаю, коли маленька була, дуже боялася – раптом марсіянин вилізе.

– Звідки?

– З каналізаційного люка. – Вона зробила великі очі. – Знаєте, яка в нас каналізація? Знаєте, скільки їй років? Там живуть прадавні страшні створіння. Гігантські щури, і ці, як їх… Тритони! Такі величезні, сірі, із гребенем на спині. Й жовті очі. Й морда у плямах. Вони живуть у люках і виходять назовні, тільки коли голодні. В сутінках. Ну… ви розумієте. Я одного разу бачила, – вона стишила голос до шепоту, – люк відчинився… знаєте, така чавунна кришка, і ось вона повільно-повільно зсовується, і звідти з’являється голомозий череп. І я закричала, – вона говорила зовсім тихо, – і я закричала: «Здрастуйте, дядьку Михасю!»

– Та ну вас, – сказав він і посміхнувся.

– А я думала, ви хоч трохи злякаєтеся. А куди вона потім поділася? Кришталева куля тобто.

– Не було ніякої кришталевої кулі. Це газетна брехня. Трюк, аби привернути увагу до виставки. Воробкевич вигадав.

– Шкода. Було б так здорово. Щоб куля, а в ній онлайн трансляція йде з іншого світу. Як ви думаєте, які вони?

– Я ж кажу, це Воробкевич вигадав.

– Але мусить бути інший світ. Інакше навіщо? Я все одно піду подивитися. На картини. Там у неділю відкриття?

Адже її можуть не пустити. Навряд чи вона найкраща людина міста.

– Знаєте що, – сказав він, – а давайте зі мною. Ви взагалі… як працюєте? Щодня? Від ранку до вечора?

– Ні, я тільки в першу зміну. Потім Клавдія приходить.

– А вас як звуть? Пробачте, що не спитав раніше.

– Марина.

Я ж, власне, нічого про неї не знаю. Ну ось, наприклад, чи заміжня вона? Обручки немає, але це нічого не означає у наш час… Діти? Син-школяр? Напевне син-школяр. У таких затишних спокійних жінок зазвичай сини. Це лише Валевські народжують дочок, немов партеногенетичні ящірки.

– А мене… перепрошую.

– Ви що, – Вітольд говорив голосно й ображено, – з глузду з’їхали? Ось тут, у вечірці…

– А я тут до чого? Це Воробкевич.

– Я не збираюся це ставити, – кричав Вітольд, – а ви мені викручуєте руки!

Він теж підвищив голос, винувато махнувши рукою Марині, щоб не хвилювалася.

– Це ви крутите! Я знаходжу автентичне лібрето! Партитуру Ковача! Ви навіть не уявляєте, як було важко… Я навіть спонсорів знайшов! А ви, бачте, не будете! Чудовий резонансний проект! Валевська могла б заспівати Азію! Ми могли б запросити… та я не знаю, Кауфмана! Самоїле могли б запросити!

– На Кауфмана в жодного спонсора грошей не вистачить! – Вітольд поступово заспокоювався. – Кому це взагалі потрібно, всі ці дулі в кишені? Кому, ну кому зараз цікаво про тиранію?

– Це не про тиранію. Це про те, як пристойна людина…

– …стає тираном, – підказав Вітольд.

У Вітольда була неприємна манера договорювати за співрозмовника, що викривало людину нетерплячу та недалекоглядну.

– Про те, як глибоко готова впасти людина, що веде подвійну гру.

– «Сімнадцять миттєвостей весни», – сказав Вітольд. – І ще цей,

1 ... 42 43 44 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"