Читати книгу - "Автохтони"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З одного краю вікна до іншого пробіглася розпливчаста рожева пляма. На тому боці вулиці сіре блимнуло і поступилося місцем чорному.
– Як вам запіканка?
– Що там сьогодні? Волоські горіхи?
– Не волоські, – вона посміхнулася, – лісові.
– Дякую. А… коли буде знов із цукатами?
– Завтра зробимо.
З вулиці на нього дивилася жінка з парасолькою і в чорному пальті, так пильно, що він здригнувся, але потім зрозумів, що вона роздивляється своє віддзеркалення, певне бажаючи переконатися, що капелюшок на чепурній голові сидить як треба. Жінка коротко і задоволено кивнула та рушила далі, щоки в неї були рум’яні, а волосся з-під капелюшка охоплювало скроні двома чорними лискучими півкружалами, неначе надкрилля жука.
Він акуратно склав газету і зателефонував Воробкевичу.
– Прочитали? Ну як вам? – Воробкевич, як будь-який автор, прагнув похвали.
– Я дивлюся, ви Веллса любите. Схвально.
– До чого тут Веллс? – підозріло спитав Воробкевич.
– У нього було таке оповідання. «Кришталеве яйце». Там герой у антикварній крамничці знаходить кришталеву кулю, яка транслює картини іншої планети. Марса, здається.
– Не пам’ятаю, – швидко сказав Воробкевич.
У Воробкевича було щось простосердне, обеззброююче. На нього навіть не можна було сердитися.
– Ми воскресимо його! – сказав Воробкевич. – Ми повернемо його із забуття. Це буде моїм даром місту.
Судячи з деякої запинки після слова «моїм», Воробкевич явно хотів сказати – останнім, але трохи остерігся через забобонність.
– Авжеж, – сказав він, – чудовий подарунок. Пишновеличний. І дякую за згадування «Смерті Петронія».
Він боявся, що Воробкевич не вставить цей пасаж. «Смерть Петронія» мала дивовижну властивість зникати з людської пам’яті.
– Меру сподобається ідея реставрації постановки, – поважно сказав Воробкевич.
Схоже, мер завдяки Воробкевичу усвідомив, що опікування мистецтвами дає найнесподіваніші бонуси.
– З кришталевою кулею – чудова ідея, – похвалив він Воробкевича. – Це все пояснює. До речі, куди вона потім поділася, ця кришталева куля? Потрібна несуперечлива версія.
– Навіщо? Несуперечливі версії нікому не потрібні. Люди жадають таємниці. Причетності до таємниці.
А Воробкевич на свій лад аж ніяк не дурний. Просто прикидається, так безпечніше.
– І потім, завжди можна опублікувати іншу статтю, де все це буде спростовуватися. Мовляв, це качка, не було ніякої кришталевої кулі, ніяких інопланетян, а Баволь просто псих. Це підігріє цікавість. Публіка вирішить, ми щось приховуємо. Якщо спростовуємо – отже, щось було. Хтось на нас натиснув. Надавив.
Заперечити це, вищою мірою розумне, твердження він не зміг і, ще раз палко подякувавши Воробкевичу, дав відбій.
– Кришталева куля?
Відклавши коханців, навіки вловлених у намальоване серце, порожнє всередині, вона із цікавістю прислухалася до розмови.
– Це в газеті, – сказав він, виправдовуючись, – у вечірці.
– Так, я вчора читала. Цікаво, еге ж?
– Так, – сказав він стримано, – цікаво.
– Бачити картини іншого світу… і не розуміти, що вони означають. Адже якщо зовсім чуже, як зрозуміти, що саме тобі показують? А раптом зовсім не те, що ти думаєш? Ти думаєш – це ресторація, як у нас, а це…
– Катівня? В’язниця? Можливо. Але він запевняв, що все розуміє. А ви Веллса не читали?
– Веллса? – Вона винувато позирнула на покетбук. – «Війна світів», правильно? Читала, але давно вже. Там, здається, не було нічого про кришталеву кулю. Про триніжки було, я пам’ятаю. Вони ще так страхітливо вили. Я пам’ятаю, коли маленька була, дуже боялася – раптом марсіянин вилізе.
– Звідки?
– З каналізаційного люка. – Вона зробила великі очі. – Знаєте, яка в нас каналізація? Знаєте, скільки їй років? Там живуть прадавні страшні створіння. Гігантські щури, і ці, як їх… Тритони! Такі величезні, сірі, із гребенем на спині. Й жовті очі. Й морда у плямах. Вони живуть у люках і виходять назовні, тільки коли голодні. В сутінках. Ну… ви розумієте. Я одного разу бачила, – вона стишила голос до шепоту, – люк відчинився… знаєте, така чавунна кришка, і ось вона повільно-повільно зсовується, і звідти з’являється голомозий череп. І я закричала, – вона говорила зовсім тихо, – і я закричала: «Здрастуйте, дядьку Михасю!»
– Та ну вас, – сказав він і посміхнувся.
– А я думала, ви хоч трохи злякаєтеся. А куди вона потім поділася? Кришталева куля тобто.
– Не було ніякої кришталевої кулі. Це газетна брехня. Трюк, аби привернути увагу до виставки. Воробкевич вигадав.
– Шкода. Було б так здорово. Щоб куля, а в ній онлайн трансляція йде з іншого світу. Як ви думаєте, які вони?
– Я ж кажу, це Воробкевич вигадав.
– Але мусить бути інший світ. Інакше навіщо? Я все одно піду подивитися. На картини. Там у неділю відкриття?
Адже її можуть не пустити. Навряд чи вона найкраща людина міста.
– Знаєте що, – сказав він, – а давайте зі мною. Ви взагалі… як працюєте? Щодня? Від ранку до вечора?
– Ні, я тільки в першу зміну. Потім Клавдія приходить.
– А вас як звуть? Пробачте, що не спитав раніше.
– Марина.
Я ж, власне, нічого про неї не знаю. Ну ось, наприклад, чи заміжня вона? Обручки немає, але це нічого не означає у наш час… Діти? Син-школяр? Напевне син-школяр. У таких затишних спокійних жінок зазвичай сини. Це лише Валевські народжують дочок, немов партеногенетичні ящірки.
– А мене… перепрошую.
– Ви що, – Вітольд говорив голосно й ображено, – з глузду з’їхали? Ось тут, у вечірці…
– А я тут до чого? Це Воробкевич.
– Я не збираюся це ставити, – кричав Вітольд, – а ви мені викручуєте руки!
Він теж підвищив голос, винувато махнувши рукою Марині, щоб не хвилювалася.
– Це ви крутите! Я знаходжу автентичне лібрето! Партитуру Ковача! Ви навіть не уявляєте, як було важко… Я навіть спонсорів знайшов! А ви, бачте, не будете! Чудовий резонансний проект! Валевська могла б заспівати Азію! Ми могли б запросити… та я не знаю, Кауфмана! Самоїле могли б запросити!
– На Кауфмана в жодного спонсора грошей не вистачить! – Вітольд поступово заспокоювався. – Кому це взагалі потрібно, всі ці дулі в кишені? Кому, ну кому зараз цікаво про тиранію?
– Це не про тиранію. Це про те, як пристойна людина…
– …стає тираном, – підказав Вітольд.
У Вітольда була неприємна манера договорювати за співрозмовника, що викривало людину нетерплячу та недалекоглядну.
– Про те, як глибоко готова впасти людина, що веде подвійну гру.
– «Сімнадцять миттєвостей весни», – сказав Вітольд. – І ще цей,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.