Читати книгу - "Битва королів"

він упав перший. У Давоса на очах рука Невідомця скорчилась і зморхла — пальці почорніли й один по одному повідпадали, перетворившись на жарини. Поряд з Давосом судомно кашляв лорд Сельтигар, затуляючи зморшкувате обличчя лляною хустинкою, вишитою червоними крабами. Мирсяни перекидалися жартами, гріючись біля вогню, та обличчя юного лорда Бар-Емона посіріло й пішло плямами, а лорд Веларіон дивився не так на розбурхану пожежу, як на короля.

Багато віддав би Давос, аби дізнатися, про що він думає, але такий, як Веларіон, йому не звірятиметься. У жилах лорда водоплину тече кров давньої Валірії, його дім тричі оддавав дочок за Таргарієнських королевичів, а от Давос Сіворт смердить рибою і цибулею. З іншими лордійчуками була та сама історія. Нікому з них він не довіряв, та й вони його на свою раду не кликали. Синів його вони зневажали теж. «Та одного дня мої онуки битимуться з ними на турнірах, а може, одружаться з кимось їхньої крові. З часом мій чорний кораблик піднесеться так само високо, як морекінь Веларіона чи червоні краби Сельтигара».

Звісно, якщо Станіс завоює престол. Та якщо він програє...

«Всім, чого я досяг, я завдячую йому». Станіс висвятив його в лицарі. Дарував йому почесне місце за своїм столом і військову галеру замість контрабандистського ялика. Дейл з Алардом теж стали капітанами галер, Марик — веслярським зверхником на «Фурії», Маттос служив батькові на «Чорній чайці», а Девана король узяв собі за королівського зброєносця. Одного дня його висвятять у лицарі, і двох малих теж. Марія — господиня невеличкої фортеці на мису Гніву, слуги кличуть її «міледі», а Давос може полювати на рудого оленя у власних лісах. Усе це він отримав від Станіса Баратеона, заплативши кількома фалангами пальців. «Він справедливо вчинив зі мною. Все життя я зневажав королівський закон. Станіс заслужив на мою відданість». Давос торкнувся маленької торбинки, яка на шкіряному ремінці звисала в нього на шиї. Його пальці — ось його талан, а трохи талану йому зараз не завадить. «Як і нам усім. А більше за всіх — лорду Станісу».

Бліді язики полум’я лизали сіре небо. Звивався й клубочився темний дим. Коли вітер здував його на людей, вони кліпали й терли очі, на які набігали сльози. Алард, кашляючи й лаючись, відвернувся. «Ось вам смак прийдешнього»,— подумав Давос. Ще не одне постане згарище, поки закінчиться ця війна.

Мелісандра з ніг до голови була вбрана в черлені шовки та криваві оксамити, а очі в неї були такі ж червоні, як і великий рубін, що горів на шиї, наче теж пойнятий вогнем.

— Пишуть старовинні книги Ашаю: прийде день по довгому літу, коли зорі спливатимуть кров’ю, а на світ упаде холодний подих темряви. І в цей жахливий час витягне воїн з полум’я вогненний меч. І буде це Світлоносець, червоний меч героїв, а той, хто триматиме його в руках, стане новим Азором Агаєм, і розступиться перед ним пітьма,— вона підвищила голос, і той покотився над військом.— Азоре Агаю, обранцю Р’глора! Воїне світла, сину вогню! Прийди, твій меч чекає на тебе! Прийди й візьми його в руки!

Станіс Баратеон рушив уперед, як солдат марширує на битву. Від нього не відставали зброєносці. Давос спостерігав, як його син Деван натягає на руку короля довгу підбиту рукавицю. Вдягнений хлопець був у кремовий камзол з вогненним серцем на грудях. Браєн Фаринг, який застібав на шиї його світлості жорсткий шкіряний плащ із каптуром, вдягнений був дуже схоже. Позаду вчулося неголосне бомкання і бренькіт бубонців.

— На дні морському бульки диму піднімаються, а полум’я горить зелене, синє й чорне,— звідкись проспівав Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Король стрибнув у вогонь зі зціпленими зубами, тримаючи перед собою шкіряний плащ, щоб захиститися від жару. Він кинувся просто до Матері, схопив меч рукою в рукавиці й, дужо рвонувши, висмикнув його з палаючого дерева. Й ось він уже відступає, високо піднісши меч, а навколо вишневої криці кружляє нефритове полум’я. Гвардійці метнулися до нього, щоб позбивати з королівського одягу іскри.

— Вогненний меч! — крикнула королева Селіза. Її крик підхопив сер Аксель Флорент з рештою людей королеви.— Вогненний меч! Він горить! Горить! Вогненний меч!

Мелісандра закинула руки над головою.

— Зріть! Знак був провіщений, і знак ми бачимо! Зріть Світлоносця! Азор Агай повернувся! Віншуйте сина вогню!

Їй у відповідь злетів нестройний хор вітальних вигуків, і в цей час Станісова рукавиця зажевріла. Лаючись, король застромив кінчик меча у вологий пісок й почав об ногу збивати полум’я.

— Царю, пролий на нас своє світло! — гукнула Мелісандра.

— Ніч-бо темна й повна жахіть,— відповіла королева Селіза разом зі своїми прибічниками. «Мені теж слід це проказати? — міркував Давос.— Мій обов’язок перед Станісом заходить так далеко? Він і справді прийняв вогненного бога?»

Стягнувши рукавицю, Станіс впустив її на землю. Богів у погребальному багатті неможливо вже було розрізнити. У Коваля відвалилася голова, піднявши стовп іскор. Мелісандра співала ашайською мовою, і голос її здіймався й стихав, як хвилі на морі. Розстебнувши обгорілий плащ, Станіс мовчки слухав. А Світлоносець, застромлений у землю, й досі жеврів рудим жаром, та язики полум’я, які охоплювали меч, маліли і меркли.

Коли ж відлунала пісня, від богів зосталися самі вуглини, а терпець короля урвався. Узявши королеву за лікоть, він повів її назад у Драконстон, залишивши Світлоносця там, де й був. Червона жінка пригальмувала, спостерігаючи, як стають навколішки Деван з Браєном Фарином, щоб загорнути обгорілий, очорнілий меч у шкіряний плащ короля. «Червоний меч героїв вигляд має не дуже»,— подумав Давос.

Дехто з лордів затримався, щоб перемовитися тихими словами, ставши по вітру до кострища. Побачивши, що Давос дивиться на них, вони замовкли. «Впаде Станіс — і вони вмить скинуть і мене». Не належав він і до людей королеви — честолюбних лицарів і маломожних лордійчуків, які віддалися Царю світла й таким чином отримали прихильність леді — ні, королеви, не забувайте! — Селізи.

На той час як Мелісандра і зброєносці з дорогоцінним мечем пішли, полум’я вже почало пригасати. Давос з синами приєднався до людей, які простували до берега, де чекали кораблі.

— Деван гідно тримався,— сказав він.

— Атож, приніс рукавицю, жодного разу не впустивши,— зронив Дейл.

Алард кивнув.

— А ота емблема на камзолі у Девана, оте вогненне серце, що це? Герб Баратеонів — коронований орел.

— Лорд має право на більш як одну емблему,— сказав Давос.

— На