Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У книзі про психотерапію Артур Кронфельд зауважив, що скептицизм заперечує себе. Це загальнофілософський погляд, який, однак, ми вважаємо хибним. Бо, кажучи: «Я сумніваюся в усьому», ми завжди маємо на увазі: «в усьому, крім цього конкретного вислову». Коли Сократ сказав: «Я знаю, що нічого не знаю», він мав на увазі: «Я знаю, що нічого не знаю, крім того, що нічого не знаю».
Скептицизм особи з неврозом нав’язливих станів, як і будь-який інший епістемологічний скептицизм, прагне знайти архімедову точку опори, абсолютно міцну основу, на якій, із логічною послідовністю та безкомпромісною правдивістю, сформувати досконалий світогляд. Тут ідеться про радикальний початок. Така «остаточна філософія» першою передумовою вважала б твердження, що епістемологічно її підтверджувало б. Єдиним твердженням, яке може задовольнити цю вимогу, є таке, що підтверджує необхідність використання концептуального мислення, незважаючи на його сумнівність. Іншими словами, слід використати ідею, яка є самодостатньою, оскільки її зміст залежний від концепцій, тобто ідею, що ґрунтується на чомусь іншому, ніж на самоочевидних інтуїціях.
Будь-яке таке самопідтвердження раціоналізму означало б його самоліквідацію. Тому логотерапевтичне лікування нашого пацієнта з неврозом нав’язливих станів мало на меті позбавити його надмірного раціоналізму (як основу будь-якого скептицизму) за допомогою раціональних засобів. Раціональний шлях є «золотим мостом», який ми повинні побудувати для скептиків. Одним із таких мостів може бути сугестія, що «найрозумніше — не бажати бути найрозумнішим»42.
Наш пацієнт повинен був згадати вислів Ґете: «Скептицизм — це те, що безперервно намагається побороти себе». Тому логотерапевтові довелося зважити на цей невротично скептичний світогляд і розширити його настільки, щоб він почав піддавати сумніву сам скептицизм. Раціональними засобами пацієнт боровся за визнання ірраціонального характеру існування. Оригінальний комплекс проблем постав перед ним у новому баченні. Спочатку він намагався сформулювати теоретичну аксіому своєї нової, радикальної основи мислення. Пізніше поставив проблему інакше, почавши шукати рішення в апріорній царині всієї філософської думки, там, де джерела всіх почуттів і дій. Тут слід зрозуміти те, що Ойкен називає «аксіоматичною дією».
Подолати типовий невротично-нав’язливий раціоналізм за допомогою раціональних засобів може прагматична людина. Бо хворий зі своєю абсолютною нав’язливістю прагне цілковитої визначеності в ухваленні рішень так само, як і в пізнанні життя. Його надмірна сумлінність настільки ж перешкоджає в діях, як надмірна свідомість у знаннях. Другою частиною його теоретичного скептицизму є етичний скептицизм. Крім сумнівів щодо логічної валідності мислення, у нього виникають сумніви стосовноо моральності своїх дій. На цьому ґрунтується нерішучість невротика з нав’язливими станами. Наприклад, одна жінка з неврозом нав’язливих станів постійно сумнівалась у тому, що вона повинна була робити. Ці сумніви виросли настільки, що врешті-решт вона взагалі перестала будь-що робити. Вона не могла вирішити навіть найпростішої справи — піти на концерт чи в парк, — тому лишалася вдома, ведучи внутрішні дебати замість того, щоб щось робити. Така нерішучість характерна для людини з неврозом нав’язливих станів. Але завдяки спеціальній логотерапії навіть цю невротичну надмірність можна вилікувати. Ґете сверджував: «Свідомість потрібна для того, хто роздумує, а не для того, хто діє». Однак ця фраза не стосується нашого типу надскрупульозного невротика. Для нього ми повинні вибудувати інший «золотий міст». Нам потрібно лише доповнити вислів Ґете невеликою порцією здорового глузду: можливо, немає сенсу діяти в той чи інший спосіб, але було б безглуздо не діяти взагалі.
3. Про психологію меланхолії43
Ендогенні психози також можна лікувати за допомогою логотерапії. Звичайно, не власне органічні складники захворювання, але їхні психогенетичні симптоми. Ми вже говорили, що людина може ставитися до своєї психологічної долі як забажає, тобто може сама вирішувати, як їй реагувати на органічне захворювання. У зв’язку з цим навели приклад органічної депресії, яку можна було лікувати за допомогою фармацевтики, психотерапії та логотерапії. З’ясували, що логотерапія мала на меті змінити ставлення пацієнтки як до свого захворювання, так і життя взагалі.
Зрозуміло, що «патопластичний» фактор уже передбачає якесь ставлення до психотичної хвороби ще до того, як завдяки логотерапії відбудуться певні зміни у ставленні хворого. Поведінка пацінта є вираженням його духовного ставлення. З такого погляду навіть психоз можна зрозуміти як процес, на споді якого перебуває щось на зразок людяності психотичного пацієнта. Залишок свободи дає змогу пацієнтові вибрати своє ставлення до хвороби, тобто реалізувати цінності ставлення. Завдяки логотерапії пацієнт усвідомлює можливість утілення цінностей, навіть якщо ними є тільки цінності ставлення.
У цьому розділі крізь призму екзистенціального аналізу спробуємо зрозуміти суть меланхолії, психотичної, або ендогенної депресії, як способу існування хворого. Спеціальний екзистенціальний аналіз меланхолії насамперед стосується найвиразнішого симптому меланхолії — тривоги. Із соматичного погляду меланхолія — це зниження вітальності. Однак те, що організм хворого перебуває в стані зниження вітальності, ще не пояснює всього комплексу меланхолійних симптомів, зокрема тривогу. Ця тривога зумовлена передусім страхом перед смертю та докорами сумління. Меланхолійне відчуття тривоги і провини можна зрозуміти лише тоді, коли розглядатимемо їх як спосіб чи аспект людського буття. Те, що перетворює просто хворобу, первинний низький рівень вітальності на меланхолію, є способом людської екзистенції. Захворювання, яке ми називаємо меланхолією, проявляється в гальмуванні психомоторних чи секреторних функцій. Але саме почуття меланхолії виникає внаслідок взаємодії людини і хворобливих елементів усередині неї. Таким чином, на рівні органіки ми могли б легко зрозуміти, як певні депресивні стани виникають у тварин. Але людська меланхолія з характерними почуттями провини, самозвинувачення була б неможливою в тварин. Характерний для меланхолії «симптом» неспокійного сумління не є продуктом меланхолії як фізичного захворювання. Це вже «досягнення» людини як духовної істоти. Неспокійне сумління можна зрозуміти лише як тривогу людини, як її екзистенційну тривогу.
Низький рівень вітальності створює просте відчуття недостатності. Але коли ця недостатність відчувається як стан неадекватності щодо поставленого завдання, виникають складніші переживання. Усі тварини відчувають тривогу, але тільки людина може тривожитися через докори сумління чи почуття провини. Лише людина має певні обов’язки, які визначає її відповідальне життя. Людські психози неможливі для тварин. Саме тому елемент екзистенційності вирішальний для психозів.
Коли йдеться про меланхолію, то психофізична недостатність відчувається як напруга між тим, ким є людина, і тим, ким вона повинна бути. Меланхолія перебільшує ступінь того, наскільки людина не відповідає своєму ідеалу. Зниження вітальності ускладнює екзистенційну напруженість, яка є частиною людського буття. Під час меланхолії через знижену силу почуттів збільшується розрив між тим, як є і як повинно бути,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікар та душа. Основи логотерапії», після закриття браузера.