Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

в тому, щоб допомогти такому хворому повернутися до інстинктивної визначеності та почуття очевидності, джерела яких приховані в глибинних емоційних пластах особистості. Методом для цього може бути перенавчання людини: вона повинна навчитися довіряти тим залишкам упевненості та відчуттям очевидності, які ще можна розпізнати навіть у хворих на невроз нав’язливих станів.

Хворий на невроз нав’язливих станів прагне, як ми вже говорили, до абсолютної впевненості в пізнанні та ухваленні рішень. Його цікавить тільки абсолютне, цілість. Така людина відчуває глибокий біль через обмеження свого мислення та сумнівність усіх своїх рішень.

Хворого на невроз нав’язливих станів також характеризує інтенсивний брак терпеливості. Він страждає не лише через нетерпимість до ірраціонального залишку думок, але й до відмінностей між тим, що є і як повинно бути. В основі цього може бути прагнення «богоподібності», про яке говорив Альфред Адлер і яке, на нашу думку, протилежне до визнання власної недосконалості. Саме таке визнання дає змогу помітити відмінності й послабити напругу між тим, що є і як повинно бути.

Таким чином, з екзистенціально-аналітичного погляду суттю неврозу нав’язливих станів є спотворення фаустівського прагнення. Через таке прагнення до абсолютності в усіх сферах життя хворий на невроз нав’язливих станів стає подібним до обмеженого, нереалізованого Фауста.

Ми бачили, що під час неврозу страху метафізична тривога нагромаджується в симптомах фобії. Щось подібне відбувається й під час неврозу нав’язливих станів. Оскільки хворий ніколи не зможе реалізувати свою потребу абсолютності, він концентрується на спеціальній життєвій ділянці. Він бачить, що абсолютність не може бути втілена завжди і всюди, тому й обмежує свою наполегливість певною ділянкою, де така впевненість здається йому досяжною (наприклад, чистота рук: примус до миття). Сфери, у яких хворі на невроз нав’язливих станів успішно або хоча б частково осягають свій ідеал, можуть бути різними, наприклад: для домогосподарки — її будинок, для офісного працівника — акуратне складання планів, для бюрократа — абсолютна пунктуальність і т. д. Хворий на невроз нав’язливих станів завжди себе обмежує певною ділянкою життя. У ній, як «частині цілого», він намагається втілити свої абсолютні вимоги. Зауважимо, що, коли людина знемагає від фобії (люди пасивнішого типу), її страх перед Усесвітом як цілим фіксується на конкретному об’єкті. Під час неврозу нав’язливих станів воля (люди активнішого типу) людини формувати світ за власним уподобанням спрямована тільки до однієї життєвої сфери. Але навіть тут хворий може досягти свою мету тільки частково або фіктивно і завжди ціною своє натуральності й творчості. Тому всі ці прагнення набирають якихось нелюдських якостей.

Для обидвох типів неврозу, як нав’язливих станів, так і тривоги, характерним є те, що прагнення безпеки у хворих спотворюється. Змістом цього прагнення в нормальних людей є безпека сама по собі. Проте хворий на невроз звичайною безпекою не задовольняється. Він уважає її занадто нечіткою. Така людина перебуває в стані тривоги, а отже, її прагнення є примусовим і штучним та перетворюється на бажання абсолютної безпеки. Під час неврозу тривоги це бажання виявляється в потребі безпеки від усіх загроз. Але, оскільки така абсолютна безпека неможлива, хворий змушений задовольнятися обмеженим почуттям абсолютної безпеки. Тож він тікає з об’єктивного світу і шукає притулку в суб’єктивному. Прагнучи цілковитого убезпечення від усіх можливих нещасть, хворий на невроз тривоги творить віртуальний культ почуття безпеки. Його втеча від світу породжує докори сумління, що, своєю чергою, вимагає компенсації, яка виявляється в перебільшенні суб’єктивного прагнення безпеки.

Хворий на невроз нав’язливих станів шукає іншу форму безпеки в пізнанні життя та ухвалюванні рішень. Це бажання також не задовольняється відносністю і непостійністю людського життя, тому воно втрачає об’єктивність. Такому хворому потрібне відчуття абсолютної впевненості, що спричинює трагічну непродуктивність. Бо якщо фаустівське прагнення до абсолютної безпеки приречене на поразку, то прагнення до почуття абсолютної безпеки й поготів. У мить, коли розум безпосередньо шукає таке почуття (замість того щоб це почуття постало природним способом, унаслідок свідомих учинків), воно зникає. Тому людина не може досягти абсолютної безпеки ні в житті, ні в праці, ні в процесі ухвалення рішень.

Узагальнюючи, можемо сказати, що нормальна людина прагне часткового почуття безпеки, а невротик — абсолютного. Нормальна людина хоче покладатися на того, кого любить, а хворий на невроз прагне оргазму, спрямовує себе тільки на це, погіршуючи свою сексуальну потенцію. Здорова людина прагне хоча б часткового розуміння частини світу, тоді як хворий на невроз нав’язливих станів бажає відчуття цілковитої очевидності і через це постійно перебуває в безкінечному «конвеєрі». Здорова особа готова до відповідальності за своє існування, тоді як невротик із його нав’язливою скрупульозністю прагне лише відчуття (хоч і абсолютного) спокійної совісті.

Хворий на невроз нав’язливих станів зневажає реальність, яку здорові люди використовують як трамплін до екзистенціальної свободи. Тому він намагається вирішити свої життєві завдання у фіктивний спосіб. Аллерс каже: «Старанність є лише прагненням поширити закони власної особистості на дрібниці навколишнього середовища». Утім це прагнення, як і бажання хворого на нав’язливий невроз забезпечити абсолютний порядок, властиве і нормальним людям. «Думка Вічності сповнюється через порядок, і кожна людина, яка створена за образом Бога, прагне порядку у своєму житті» (Верфель).

Невроз нав’язливих станів яскраво ілюструє загальну протиставність свободи та її обмежень під час невротичних захворювань. Ми не думаємо, що характерологічні схильності неминуче розвинуться в невроз нав’язливих станів. Натомість уважаємо, що певний вид психічної ортопедії цілком можливий. Важливо сформувати у хворого ті відчуття, яких йому бракує, а саме — гумору та спокою. Штраус один із перших дослідив екзистенціальні аспекти неврозу нав’язливих станів, але він не допускав можливості їх лікування в духовному вимірі. Невроз нав’язливих станів не є психозом, тут ставлення особи до свого захворювання відносно вільне. У будь-якій конкретній ситуації «ставлення» людини означає її духовну позицію щодо своєї хвороби. Духовне ставлення людини до психічних захворювань — вихідна точка логотерапії. Ми вже говорили про загальну логотерапію неврозу нав’язливих станів (зміну ставлення людини до свого захворювання) та спеціальний екзистенціальний аналіз цієї хвороби (сприйняття невротика як карикатури на «фаустівську» людину). Тепер перейдемо до спеціальної логотерапії неврозу нав’язливих станів, яка дає можливість виправити нав’язливий світогляд хворого.

Невроз нав’язливих станів не є хворобою психіки, не кажучи вже про хворобу «духу». Це позиція, яку людина займає щодо своєї хвороби і яка не залежить від цього захворювання. Людина може змінити своє ставлення. Обов’язок терапевта — скористатися цією свободою. Невроз нав’язливих станів «спокушає» невротика конкретною світоглядною позицією, а саме необхідністю абсолютної впевненості, про яку ми вже говорили. Нам відомий випадок із одним молодим чоловіком на кінцевому етапі його статевого дозрівання, що переконливо ілюструє початкові етапи розвитку нав’язливо-невротичного світогляду.

Цей чоловік був сповнений фаустівського бажання пізнати суть усіх речей. «Я хочу повернутися до джерела всіх речей, — казав він. — Я хочу довести все, що є очевидним, наприклад те, чи я живу».

Ми знаємо, що нав’язливе прагнення очевидності дефективне. Однак навіть нормальне відчуття очевидності має свої обмеження. З одного боку, воно недосяжне для інтенціальності: якщо ми спробуємо з епістемологічних причин залежати тільки від нашого відчуття очевидності, то потрапимо в нескінченний логічний прогрес. Психопатологічним аналогом цього є нав’язливе примусове повторення своїх дій у хворого на невроз.