Читати книгу - "Сестри крові"

Офіцер окинув стіл зневажливим поглядом: там стояла миска з рештками юшки, тарілка зі шкварками, шмат чорного хліба, квашений огірок і велика цибулина, покраяна начетверо.

— І ти оце їси?

— А що ж мені залишається? Я хочу вивчити його звички, зрозуміти, хто він і що він. Бо надто він сміливо рвався зі мною до бою. А так між нами, щоб ти знав, — оце не найгірша їжа. Мені, принаймні, засмакувало.

— Гм... Для тебе так важливо довідатися про нього більше?

— Я завжди цікавлюся тією персоною, яку збираюся вбити.

— Може, ти і в бою встигаєш запитати ім’я свого ворога, перш ніж заколоти його шпагою?

— Принаймні я ніколи не пропускаю такої можливості, щоб не обшукати труп і не забрати собі якої-небудь цяцьки напам’ять. Це може бути медальйончик із портретом коханої, пасмо волосся, перстень, люлька, орден, а то й ґудзик... У мене ціла колекція цього добра, і я пишаюся нею.

Офіцер поплескав капітана по плечу і вийшов, а незабаром і капітан покинув корчму. Я цьомкнула Марту в щічку, пообіцявши провідати її увечері, і пішла прогулятися. А в означений час чекала на березі Влтави мого суперника. Незабаром з’явився капітан у супроводі цілої зграї вояків і просто роззяв, що зібралися в чеканні захопливого видовища.

Я знову зайняла стійку, вдаючи повну байдужість, хоча всередині в мені все кипіло від нервів. Капітан, як я і сподівалася, з дурної голови був свято переконаний, що для такого блазнюка, як я, вистачить зо два помахи шпаги, але не так воно вийшло, я всі його атаки відбивала, при цьому навіть не рухаючись із місця. Це викликало схвальні вигуки глядачів, але ще більшу лють капітана, він був настільки засліплений, що кидався в атаку геть очамріло. Я помітила, що він, хоч і не надто п’яний, та все ж підхмелений, писок у нього буряковів від напруги, а очі сипали блискавиці. Він намагався вибити мою шпагу і лупив з усієї сили, добре орієнтуючись, що суперник від нього слабший, але переважно шмагав повітря, бо я встигала шпагу врятувати, тож його випади з успіхом пробивали порожнечу за кілька дюймів від мого тіла. Врешті я вловила відповідний момент, закрутила шпагою, наче веретеном, упіймала в цей закрут його шпагу і одним махом вирвала її з рук, а другим — пробила йому рот, наче ненавмисне, а лише тому, що послизнулася. Він здивовано вибалушив свої баньки, замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, і, захарчавши, упав посеред калюжі. Офіцери підбігли до нього та стали піднімати, а я, не чекаючи, що там далі буде, хутенько ушилася.

Відтак я написала листа пріору, що завдання успішно виконала, але при цьому нібито отримала поранення в живіт і опинилася в шпиталі. «Рана, як кажуть, погана, але жити буду і з нетерпінням хочу повернутися до вас», — такими словами я закінчила свого листа. А ще за тиждень вислала другого зміненим почерком, начебто від імені черниці зі шпиталю, вона зі смутком повідомляла про смерть панни Корделїї та що знайшла мого передсмертного листа, з якого довідалася, що пріор є для мене найближчою особою. Лист, якого я буцім не встигла завершити, але все ж висловила в ньому свою велику шану і любов на адресу його велебності, додавався.

Вранці я вийшли на поклад. Ґалеон якраз плив Бугом, минаючи села, лани, ліси. Десь удалині вже мусив бути Львів. До мене підійшли Франц і Ульріх.

— Бачу, ти даремно часу не витрачаєш. Що цього разу вдалося вициганити? — запитав Франц.

— О, багато чого. Скільки нам ще плисти?

— Ще зо дві години, — повідомив Ульріх, а потім нахилився до мого вуха й шепнув: — Вітаю з пристрасною нічкою.

— Можете так не утаємничуватися, — засміялася я. — Від Франца теж нема секретів.

— Непогана штучка, ця Анрієта, — сказав Ульріх. — Я б охоче її трішки посмоктав.

— Навіть не думай, — заперечив Франц. — Вона нам потрібна.

Ульріх здивувався. А я подумала, що він теж повинен знати те, що й ми. Та вислухавши нас, він зробив інший висновок.

— Якщо гадаєте, буцім вони вирушили на пошуки принца, щоб його врятувати від убивці, то, мабуть, помиляєтеся. Думаю, їх послано його вбити. А ця діва має бути приманкою. Хуан славиться любасними пригодами. Хоча, звісно, я можу й помилятися. Але чому наш друг Франц не скаже своє вагоме слово? Тобі ж, Франце, відчинені двері в майбуття. І ти не бачиш в ньому, що чекає принца у Львові?

— О, мені легше роздивитися, що чекає людство через сто років, аніж те, що відбудеться за лічені дні. Мені сняться ніким не бачені сни, я читаю ще не написані книжки, але залишені окуляри кілька хвилин тому не відразу знаходжу. Я не все можу бачити... переважно фрагменти. На мене сиплються слова, які я не розумію, але пізніше приходить осяяння... Здається, ти, Ульріху, маєш рацію. Кому, як не іспанцям, може хотітися вбити принца, який поїхав шукати підмоги. От тільки в кого?

— Якби в поляків, то їхав би до Кракова чи Варшави, — сказала я. — Мабуть, у козаків. Ті вже не раз воювали з іспанцями.

— Цікаво, цікаво... — задумався Ульріх. — Отже, Анрієта запропонувала й вам пристати до її місії?

— Коли була п’яна. Не знаю, чи на тверезу голову вона повторить свою пропозицію. Але вона мені також розповіла, що не тільки шпигує, але й вбиває. У неї в капелюсі схована довга шпилька, якою вона пробиває серце, горло або вухо.

— Ого! Оце штучка! — здивувався Франц. — Бачу, що з тебе теж неабияка шпигунка, коли вдалося стільки вивідати. Хоча яке нам до всього цього діло? — стенув плечима він. — Ну, продірявлять вони того принца. І що? Нехай дірявлять.

На поклад вийшов чернець, якого супроводжувала старшого віку пані і щось йому пояснювала. Ульріх кивнув на нього:

— А я тим часом розвідав, хто він. Будете добряче здивовані.

— І хто? — байдуже запитав Франц.

— Сам Великий Інквізитор Дієґо де Арсе-і-Рейносо з Мадрида.

Франц свиснув від подиву.

— Ге-ге! На його совісті сотні спалених єретиків і чарівниць. Я думаю, чого то капітан так за ним упадав! А як це тобі вдалося — дізнатися, хто він?

— Ну, я теж дарма часу не втрачав і порозважався з однією кралею.