Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Слухай, а в тебе дружина є? — спитав чогось торгівець.

— Немає.

— А коханка?

— Коханку мати — дорого. Я до дівчат ходжу в заклади.

— І як, подобається? — виявляв незрозумілу мені зацікавленість співрозмовник.

— Та якби не подобалося, навіщо б це я гроші витрачав! — здивувався я. — Звісно, що подобається!

Я вже сидів і головою крутив, бо голова боліла, наче з похмілля.

— Тьху! — чогось засмутився торгівець і пішов геть. Я підвівся, у голові паморочилося, ледь стояв на ногах.

Поруч проходили сліпці. Вони ішли довгими вервечками, тримаючи один одного за плече, розмовляли виключно про Орину, про красу її. Казали, що сьогодні вона була просто пречудова. В одній із низок помітив я хлопця з Петербурга та його товаришів. Вони осліпли, ішли разом з усіма, балакали про Орину. Я підійшов до хлопця.

— Це я, візник. Чому ти осліп? А як же окуляри? — спитав у нього.

— А я товаришів попросив скинути, — сказав він і посміхнувся щасливий. — Ти бачив Орину, бачив?

— А товариш твій, художник, він же теж в окулярах був захисних?

— Здер із себе окуляри. І теж її побачив! Яка ж вона чудова! Це таке щастя!

Хлопець усміхнувся мені і пішов далі. Сліпці розходилися по хатах та садках, сідали в тіні і балакали. Лише про Орину. Жодного зрячого, окрім мене та торгівця, я не помітив. Ну, ще були місцеві жінки і діти, які бачили. А чоловіки місцеві всі були сліпі. І панотець, якого я зустрів біля церкви, і вчитель, і фельдшер. Усі. Я ще походив трохи селом, порозпитував місцевих. Але вони поставилися до мене з підозрою, про сліпих нічого не хотіли розповідати. Бо це ж їхній хліб був, боялися, що якось я можу завадити цим заробіткам.

Ще побалакав із хлопцями з комісії. Вони і чути не хотіли про повернення, шкодували, що не зміг я побачити Орини, пропонували залишитися до вечора. Але залишатися я не став, поїхав задовго до того, як мусила дівка вийти. Бо не був упевнений, що знову не схочеться мені її побачити. Я ж, хлопці, така людина, що в руках себе тримаю. Але от тоді відчував, що Орина мою волю через коліно переламає, і нічого я не вдію. Краще було поїхати геть.

У Золотоноші сходив я до лазень, зняв бороду та перуку, в які наряджався, щоб не пізнали мене. Прийшов на вокзал, чекати на потяг, коли підійшов до мене один чоловік. Років п’ятдесяти, з освічених. Сказав, що лікар із Харкова, впізнав мене, бо читав мої пригоди.

— Іване Карповичу, дозвольте вас запитати?

— Питайте, звісно.

— Ваше перебування у Золотоноші якось пов’язане з Пищиками? — здивував мене лікар.

— Вибачте, а ваше? — поцікавився я.

— Моє — так. Я відвозив туди свого пацієнта.

— Відколи це лікарі відвозять пацієнтів на каліцтво? — не дуже чемно здивувався я.

— Справа в тому, що мій пацієнт уже був сліпий. Побував у Пищиках два роки тому і осліп. Батьки робили все, щоб вилікувати його. Але сучасна медицина тут безсила. Вона не може лікувати такі ушкодження кришталика ока.

— Чим вони викликані, ті ушкодження?

Лікар трохи розгублено посміхнувся.

— Ну, взагалі-то, теоретичного пояснення тут немає. Але, як відомо з практики, ураження кришталиків настає під час візуального контакту з тією дівчиною, Ориною, ковалевою донькою. Та це побутове, а не наукове пояснення. Наука поки безсила пояснити те, що стається з очима. Так само, як і те, чому вже сліпих жертв Орини тягне до неї.

— Тягне?

— З надзвичайною силою. Майже рік я намагався притлумити у свого пацієнта цей потяг, який примушував його будь-що намагатися приїхати в Пищики. Я давав заспокійливі, за допомогою хімічних засобів зменшував його чоловічу силу, комбінував снодійні. Але що б я не робив, тільки-но дія ліків минала, пацієнт починав вимагати відвезти його до Пищиків, а коли не відвозили, то намагався втекти з лікарні, щоб доїхати туди самотужки. При цьому ж, ви розумієте, сліпій людині досить важко тікати. Але він робив це, незважаючи на ризик скалічитися, а то й загинути. Врешті-решт я мусив запропонувати його батькам таки відпустити хлопця до Пищиків, бо лише там він міг заспокоїтися. Це був важкий удар для родини, хлопець мав бути спадкоємцем і продовжувачем справи свого батька, але сталося не так. Батьки порадилися з рабином і дозволили мені відвезти хлопця сюди. Я винайняв для нього зручну кімнату, оплатив проживання та харчування. Здається, пацієнт буде щасливий. А ви що про це думаєте, Іване Карповичу?

— Навіть не знаю, що і думати. Ця історія надто загадкова для мене. Начебто є жертви, начебто є злочин, але злочинця немає. І що з цим робити — незрозуміло.

— Так, Іване Карповичу, це просто якийсь страшний збіг обставин.

— Ви чули про щось подібне? — спитав я у лікаря.

— Ні, жодного разу. І ніхто не чув. Я описав пошкодження кришталика ока, які виникають від споглядання Орини, назвав це нейтрально «Пищицький дефект». Стаття про нього вийшла в кількох фахових журналах, у тому числі в одному європейському. Колеги з багатьох країн засвідчили, що не перетиналися ні з чим подібним. Були навіть сумніви у правдивості моїх спостережень, але я запросив до Харкова кількох колег. Вони подивилися мого пацієнта і підтвердили кожне твердження моєї статті.

— І що ви написали про Орину?

— Ані слова. Я написав про пошкодження очей, які трапляються з невідомих причин.

— Боялися цензури?

— Ні, того, що колеги мене засміють. Красуня, яка позбавляє зору, — це добре для оперетки, але неприйнятно для науки. А що у вас з очима, Іване Карповичу? Вони якісь почервонілі.

— Випадково чхнув на відкриту пачку тютюну для нюхання, він потрапив в очі. Сподіваюся, нічого страшного. А ви замислювалися, чому не всі люди сліпнуть від Орини?

Лікар подивився на мене з підозрою.

— А ви дивилися і не осліпли? — спитав чомусь холодним офіційним голосом.

— Ні, я не дивився. Я ж бачив, чим усе це закінчується. Але я ходив по селу, жінки всі бачать, діти, і хлопчики, і дівчата теж. А от уже серед підлітків починається поділ. Юнаки — сліпнуть, а дівчата ні. В чому секрет?

— Бозна, Іване Карповичу.

Насправді лікар тоді