Читати книгу - "Список Шиндлера"

свічники. Ювеліри відділяли срібні речі від посріблених, зважували їх. Відповідальний офіцер СС поскаржився, що деякі з цих речей було непросто спакувати, і Мордехай Вулкан запропонував йому розглянути варіант переплавлення срібла. Вулкану, хоча він і не був надзвичайно побожною людиною, чомусь здавалося, що так краще: буде чимось на зразок перемоги, якщо Райхові дістанеться срібло, позбавлене юдейської форми. Але чомусь есесівець не схотів так робити. Можливо, речі призначалися для якогось дидактичного музею в Райху. А, можливо, есесівцю подобалося, як зроблене срібне приладдя для синагоги.

Коли роботу з оцінювання було завершено, Вулкан знову не знав, де і як йому працювати. Він мусив регулярно виходити за межі гетто, щоб добувати достатньо їжі для своєї сім’ї, особливо для дочки, хворої на бронхіт. Якийсь час він працював на заводі металевих виробів на Казімєжі, познайомившись там з есесівцем помірних поглядів обершарфюрером Ґолою. Ґола знайшов йому роботу техніка в казармах СА поблизу Вавелю. Коли Вулкан зайшов до їдальні зі своїми гайковими ключами, він помітив над дверима напис: «FÜR JUDEN UND HUNDE EINTRITT VERBOTEN» («Євреям і собакам вхід заборонено»). Цей напис разом із сотнею тисяч зубів, які він був змушений оцінювати в Технічній академії, переконував його, що врешті-решт його не врятує раптова допомога обершарфюрера Ґоли. Ґола пив тут, не помічаючи оголошення, не помітить він колись і відсутності родини Вулкана, коли їх буде забрано до Белжця чи якогось аналогічного місця. Тож Вулкан, як пані Дреснер і ще близько п’ятнадцяти тисяч інших мешканців гетто, знав, що його врятує тільки надзвичайна щаслива нагода. Тоді вони не вірили, що така нагода їм трапиться.

Розділ 18

Доктор Седлачек обіцяв незручний переїзд, то таким він і був. Оскар їхав у гарному пальті з валізою і торбою різних потрібних речей, які йому дуже знадобилися наприкінці поїздки. Хоча його виїзні документи були в порядку, він не хотів опинитися в ситуації, коли вони будуть потрібні. Він вважав за краще, якщо на кордоні йому не доведеться їх показувати. У такому разі він завжди зможе сказати, що не їздив до Угорщини в грудні.

Їхав Шиндлер у товарному вагоні, заваленому пачками партійної газети «Vӧlkischer Beobachter», яку везли на продаж до Угорщини. Огорнутий духом друкарської фарби, серед важких готичних літер офіційної німецької газети, він котився на південь понад загостреними зимою горами Словаччини, через угорський кордон, униз долиною Дунаю.

Для нього забронювали номер у «Паннонії» поблизу університету, і по обіді після приїзду до нього в номер завітали маленький Саму Шпрінґманн і його товариш — доктор Режьо Кастнер. Ці двоє, які приїхали ліфтом на поверх до Шиндлера, уже чули уривки новин від біженців. Але від біженців можна дізнатися хіба що окремі деталі загальної ситуації. Те, що ті люди уникли загрози, означало, що їм мало було відомо про її географію, внутрішню роботу, числа, в яких вона вимірювалася. Кастнер і Шпрінґманн були сповнені передчуттів, адже — якщо панові Седлачку можна довіряти — отой судетський німець нагорі може дати їм цілісну картину, повно доповісти про жахливі події в Польщі.

У номері всі було коротко одне одному відрекомендовані, адже Шпрінґманн із Кастнером прийшли послухати і до того ж бачили, що Шиндлер схвильовано готується говорити. У Будапешті, закоханому в каву, ніхто навіть не подумав обставити зустріч офіційно й замовити кави з тістечками в номер. Кастнер зі Шпрінґманном, потиснувши величезну руку німця, сіли. Але Шиндлер, говорячи, міряв кроками номер. Складалося враження, що далеко від Кракова й реалій гетто та операцій свої знання Оскара тривожили більше, ніж тоді, коли він коротко виклав суть подій Седлачкові. Він метався по килиму туди-сюди. Його кроки, мабуть, було чути поверхом нижче: може, там навіть захиталася люстра, коли він тупнув, показуючи, як там, на Кракуса, есесівець чоботом притис голову жертви до землі просто на очах крихітки в червоному, котра йшла останньою в колоні людей, яких вели вулицею.

Він почав розповідь з особистих вражень від страшних районів Кракова, з того, що він сам бачив на вулицях і чув по обидва боки муру від євреїв і від есесівців. Щодо цього він передавав листи від мешканців гетто, від лікаря Хаїма Гільфштейна, від доктора Леона Зальпетера, від Іцхака Штерна. Лист Гільфштейна, казав Шиндлер, був присвячений голоду.

— Коли голод витягне весь жир із тіла, — зауважив Оскар, — він береться за мозок.

Гетто починають згортати, розповів угорцям Оскар. Це однаково і у Варшаві, і в Лодзі, і в Кракові. Населення варшавського гетто скоротилося на чотири п’ятих, у Лодзі — на дві третини, у Кракові — наполовину. Де ті люди, кого переселили? Хтось у таборах праці, але шановне панство цього чудового дня має визнати, що не менш як три п’ятих цих людей зникло до таборів, які використовують нові наукові методи. Такі табори не є винятками. В СС їх офіційно називають «Vernichtungslager» — табір знищення.

Протягом останніх кількох тижнів, розповів Оскар, приблизно дві тисячі людей із краківського гетто були зігнані й відправлені не до газових камер Белжця, а до трудових таборів неподалік міста. Один з таких таборів у Величці, інший у Прокоцимі; обидва ці пункти є залізничними станціями тієї лінії Східної залізниці, яка веде в бік російського фронту. З Велички й Прокоциму в’язнів щодня водять на ділянку біля села Плашув, що під Краковом: там будується великий табір. Життя в такому таборі, зауважив Шиндлер, буде зовсім не мед: бараки Велички й Прокоциму підпорядковані сержантові СС на ім’я Горст Піларжик, який заробив собі репутацію в червні минулого року, коли взяв участь в усуненні з гетто приблизно семи тисяч людей; з них зміг повернутися назад лише один, аптекар. Головним у Плашуві буде хтось такого самого калібру. Позитивною рисою трудових таборів є лише те, що в них немає спеціальної техніки для фізичного знищення. За такими таборами стояв інакший розрахунок. У них були економічні підстави для існування: в’язнів з Велички й Прокоциму щодня гнали на різні роботи, як було і в гетто. Величка, Прокоцим і майбутній табір у Плашуві перебувають під контролем шефів краківської поліції — Юліана Шернера і Рольфа Чурди, а таборами знищення керує центральна адміністрація Головного адміністративно-економічного управління СС в Оранієнбурзі, що біля Берліна. Табори знищення також якийсь час користувалися з праці в’язнів, але головним їхнім виробництвом була смерть і її побіжні продукти: перероблявся одяг, залишки прикрас, окуляри, іграшки, навіть шкіра й волосся загиблих.

Посеред пояснень різниці між таборами знищення і