Читати книгу - "Доторк"

— Прекрасно, — промовила Майра, обходячи скульптуру вдруге. — Ти вловив саму суть людської деградації та жорстокості. Уся ненависть зосереджена на цій зболеній жінці, яка спробувала стати вищою за людське буття, боячись мати щось спільне з людством. Але вони не лишать її в спокої. Вони затягнуть її в натовп і… і… знищать.

Тоді Барні обернувся, бажаючи побачити реакцію Карен, але, мабуть, помітив, як їй огидно. Вона аж так не могла стримати відразу й жах, що майже векнула. Не було потреби озвучувати свою думку.

Він бачив, як вона силкується стримуватися.

— Тобі не подобається, правда?

Чому він змушує її говорити про це?

— Цей ритм форм, він… захоплює… Стільки всього діється.

— Думаєш, я не бачу, як тобі гидко? Я ж поки не сліпий. Я лише не можу зрозуміти, як після всього, що з нами трапилося, як пошматували наші життя, як до нас поставилися люди в цьому місті, ти все одно заперечуєш, які люди — нелюди. Ти не можеш визнати істину?

— Істину?

— А ти так не думаєш?

— Я не цього очікувала.

— Ви обоє надто захопилися, — втрутилася Майра. — Це не йде вам на користь, обом.

— А чого ти чекала? Мадонну з гладеньким обличчям і Дитя біля фонтана, а навколо них маленьких грайливих купідонів? Це твоя істина? Ти переймаєшся лише тим, що в тебе в череві. А якщо воно виявиться ненормальним? Народиш власне егоїстичне бажання під личиною материнської любові.

— Вибач, Барні. Не знала, що в тобі живе стільки ненависті. Увесь цей гнів і огида виповзають назовні.

— Ну, спасибі. Принаймні я знаю, що ти думаєш про мою роботу. Продукт хворого розуму й хворого тіла. Ні, я тобі ось що скажу. Я не приймаю твоєї оцінки. У тебе в голові стільки стереотипів про життя й любов, що ти зовсім забула про радіоактивне пекло, в яке нас відправили, не кажучи вже про вбивство, зло і ненависть, які весь світ нам обертають на пекло. Ти не бачиш того, що відбувається в тебе під носом, самі лише підгузки, пляшечки й гарненькі круглі личка в тих нудотних журналах, які тобі надсилають.

Я, можливо, й хворий, але через свою недугу дізнався, що таке життя. Це не ріг процвітання й достатку, який лише й чекає, що хтось прийде й піднесе його нам, як торочать різні добрячки та страждальці. І це ще не все. Майра має рацію. Це найкраще, що я коли-небудь робив. Тут більше сили й правди, ніж у більшості мотлоху з музеїв.

— Вибач, Барні. — Карен відвернулася від його криків і вже подалася нагору. — Вибач.

— Не треба тобі вибачатися. Більше сюди не приходь. Я радше знищу свою роботу, ніж коли-небудь дам тобі на неї глянути. Навіть не наближайся до моєї студії.

Карен вибігла нагору, розбита, бо, замість того щоб допомогти йому, щоб їхні стосунки стали ближчими, вона розвела їх іще далі. Тепер, коли він їй потрібен більше, ніж будь-коли. Можливо, дурні спогади про щасливі обличчя й безтурботні форми, як у грецьких і римських моделей, які він копіював у художній школі, і Венера, над якою працював був, тепер ніде не цінуються, але його різкий відхил в іншому напрямку також неправильний.

Їй потрібен хтось, з ким можна було б поговорити. Не Майра. Хтось, хто зрозуміє, як вона все бачить. Скоро — можливо, наступного тижня — вона зателефонує мамі. Барні, можливо, це не схвалює, але їй тепер потрібно думати й про інші речі.

Карен увімкнула світло і, дивлячись на себе в дзеркало, торкнулася свого тріпотливого живота. Тихіше, дитятку, все буде добре. Дивно так роздуватися, коли ростуть плоть і кістки. Навіть якщо вона ніколи не написала жодного оповідання, не намалювала жодної картини чи не виліпила жодної скульптури, тепер вона щось творить. Карен спробувала собі уявити форму всередині, пригадуючи відразливі рибоподібні ембріони з книжок про пренатальний догляд, які так гнітять Барні. Згадала скручене тільце з тонкими ручками й ніжками, роздутий живіт, завелику голову, ніби то сліпа морська істота на кінці волосіні, яку витягли нагору й прилаштували їй у нутрощах. Що людськішим воно виглядало, то більше жахало.

— Ти будеш нормальний, — прошепотіла вона. Заплющила очі й відвернулася від дзеркала. — З тобою все буде добре. Якщо я про це не думатиму, з тобою все буде добре. Лише, будь ласка, Господи Боже, нехай ці почуття не знищить Барні. Нехай він спрацьовує свої ненависть і огиду, доки не пізно.

Але було страшно усвідомлювати, що жінка зі скульптури, та, яку дряпають і тягнуть униз, — це вона сама.

***

Барні був задоволений тим, що Майрі сподобалося, що вона, здається, все зрозуміла. Він хотів, щоб вона розділила це з ним. Тепер він розглядав скульптуру, обережно обертаючи її, щоб обдивитися всі ракурси й виміри, — роздратований тим, що може бачити все лише з одного кута й за такий короткий час, — примружуючись на розмиті образи, фокусуючись на лініях і формах. Спочатку Барні примітив жінку, що кричала, коли якась рука з натовпу хапала її за груди (рука Мореплавця, очі якого видовбував жебрак), і усвідомив, що чогось не вистачає. Інша рука терла її обличчя, рука чоловіка з молотком, і тоді він знав, що треба зробити. Він забув про Майру й почав працювати з вологою глиною, скручуючи й виминаючи балабушки, доки долоня не наблизилася до рота жінки. Кричачи, жінка намагатиметься його вкусити. Краще водночас і давати, і діставати біль. Це завершує цикл.

— Знаєш, чому я назвав її «Жертви»? — раптом запитав він.

Майра підійшла до нього.

— Думаю, так. І правильно, що ти міняєш його руку. Усі ми одночасно жертви й гнобителі для інших. Усі ми інструменти, які одночасно завдають і зазнають болю.

Чому вона це бачить, а Карен — ні? Майра стояла так близько, що він нюхом чув її чистоту й на якусь химерну мить побачив її такою, якою пам’ятав чотири роки тому. Вона не особливо змінилася відтоді: захоплювала, як і тоді, коли всі його фантазії були пов’язані лише з нею. Барні хотів пригорнути її, запхати руки під блузку й відчути те тіло, яке уявляв собі всі ці роки.