Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А зі столу я про всяк випадок зліз — краще на столі на спині не лежати.
(з коментарів в інтернеті)
diversey_ua
Вот что крєст животворящій дєлаєт!!! ©
Марія, якій уже за сорок,
ненав’язливо — а взагалі-то дуже навіть нав’язливо —
давай чіплятися. намагалася переконати,
що їй погрожують конкуренти місцевого масштабу
і що Сімон має залишатися стерегти кафе,
а я маю стерегти саму Марію в неї вдома.
я морозився, а потім Сімон сказав:
— а давайте я у вас удома спатиму.
бо йому вже набридло на твердих столиках.
мексиканка відразу знітилась,
а її друзі, з якими ми встигли познайомитися,
стали сміятися позаочі:
от Сімон, перебив усю малину.
— а так би ти мав щодня не тільки їжу,
а ще й гроші на кишенькові витрати.
її попередній коханець
поїхав аж п’ять місяців тому,
вона вже стільки без сексу,
а їй біленькі хлопчики так подобаються!
вона ж тоді своєму казала: «не їдь», —
і платила щодня,
щоб тільки він залишався.
словом, Марія злилася,
що нічого не вийшло,
і через напруження в стосунках із роботодавцем
довелося вже через кілька днів валити з Лівінґстона.
Сімон побачив десь оголошення:
потрібні волонтери на страусову ферму.
31
(зі щоденника)
12 вересня 2006
Для таких штріхів, як ми з Сімоном, у Мексиці та Ґватемалі навіть є назва: ґабачос льокос — божевільні білі. Це рідкісний, занесений до Червоної книги, але все ж добре відомий окремий вид тварин.
Більшість іноземців приїздять автобусами, клацають фотоапаратами й забираються геть. Але кілька разів на рік, у тридцятиградусну спеку або під дощем, містечком проповзає чудо з рюкзаком, гітарою чи барабаном.
Дорослі дістають біноклі та довідники, усі діти виходять на вулицю, записують спостереження в щоденники юних натуралістів.
Ґватемальці ставляться до ґабачос льокос із теплотою й іронією.
країна виявилася не такою вже й маленькою.
це тільки на карті, поряд із Мексикою,
вона такою здається.
щоб дістатися від Карибського узбережжя до центру Ґватемали,
ми витратили три дні.
залишаючи Лівінґстон,
я піддався депресії сезону осінніх дощів.
за час перебування в місті знову списався
з техаською коханою,
мене знову прогребло.
я плив у повільній баржі до Пуерто-Барріос,
зануривши руку в теплу воду —
повз мене пропливали чарівні краєвиди,
проте вони мене вже не радували.
«а сенс? ну й навіщо ці подорожі?
може, вже досить?
що мене постійно штовхає вперед?
я ж можу повернутися й бути з Ерін.
для чого все це? одвічне питання: нафіга?»
Сімонові я поки не говорив.
я знав, що все-таки ще довго сунутимуся на південь.
але вже відчував: мій центр світу зараз перебуває
у Г’юстоні — це ніби точка, до якої прикріплено
невидиму пружину.
і що більше я віддаляюся,
то сильніше пружина натягується —
рано чи пізно вона мене зірве,
і я, неначе яблуко Ньютона,
полечу до центру тяжіння.
і гепнуся центрові на голову
як торішній сніг.
(оце закрутив.)
у Лівінґстоні ми розніжилися:
звикли спати не в наметі, а бодай під яким,
але дахом.
Сімон заговорив про те,
що можна ночувати в церквах.
— адже християни мають допомагати ближнім, правда?
— але я не вірю в Бога.
— ну то й що? головне, що вони вірять.
місто Халяпа розташоване вже досить високо в горах.
уночі було доволі холодно.
ми доходили до краю населеного пункту,
ставало темно й незатишно, тож я піддався.
(зі щоденника)
Що більше подорожую, то більше вірю у відповідь на одне з філософських питань. Отже, відповідь: так. «Людська природа» існує — і людина «за природою» добра, а не погана.
Підвезли нас якось Ґерсон і Сандра — мушу згадати про них. Цілком несподівано запросили переночувати, вклали в дитячій, а дітей забрали до себе в спальню, нагодували нас вечерею та сніданком — незнайомих людей.
І таке трапляється постійно — так чи інакше.
Люди — хороші.
Іншу ніч, остерігаючись великого міста, ми провели в католицькій церкві. Що мене вразило: ввечері там відбувалася лекція — і от ніколи раніше я не чув, щоб простим городянам детально розповідали про «темпоральність», «хронос» і «кайрос»… лекція цілком університетського рівня про теологію історії.
По ходу згадали про нас, «компаньєрос пілігримів». А потім я мав тривалу бесіду зі священиком про теологію визволення.
у церкві парафіяни запропонували нам гроші.
думаю, бо пастор нагадав, що Ісус
зустрічався багатьом людям як подорожній.
Сімон іще й показав
на неголеного нестриженого білявого мене:
— він навіть схожий.
пастор жарту не оцінив.
від грошей ми спершу були відмовились,
бо нам вони потрібні менше,
ніж комусь, — але священик наполіг.
гроші таки були потрібні,
бо в нас не залишалося нічого.
тож Бог таки знає.
отже, черговий тиждень сковородування.
від села до села, від містечка до містечка,
причому більшу частину часу пішки,
бо дороги ґрунтові і машини проїздять раз на день.
третину ваги мого багажу становлять книжки.
Карлос Фуентес, Алехо Карпентьєр, Октавіо Пас, Хосе Марті —
цілком серйозна, ба нобелівська література.
причому іспанською. занурення в середовище —
і вже через три місяці читається так само,
як у школі Джек Лондон англійською —
багато роботи зі словником, але нічого складного.
з тією лише різницею, що в школі
це було після п’яти років,
а не трьох місяців вивчення мови.
останній пікап скинув нас
на в’їзді в місто Ґватемалу під зливою
(нагадаю, що почався сезон дощів).
темнішає, ми біля найнебезпечнішого
міста в Центральній Америці, не можемо рухатись.
перебіжка до найближчої придорожньої їдальні.
перечікування і нова мокра перебіжка
до автобуса (бо ну нах) на Сан-Хосе-Пінула. темніє.
у Сан-Хосе ніхто не знає, де «ферма Санта-Інес»,
оголошення якої
про «волонтерів на страусове ранчо за їжу» ми бачили.
хтось нарешті підказує. автобус під дощем.
їдемо в Санта-Інес. на місці кажуть,
що це селище Санта-Інес, а не ферма.
злива. темно.
дзвонимо з чийогось телефону
на ферму. там кажуть:
— транспорту до нас нема, тільки таксі.
темно. злива.
а, фак іт[71] — уперше за подорож беремо таксі.
(на гроші церковних парафіян.)
таксист не знає, де це кляте місце,
але обіцяє розпитати й довезти.
ми очікуємо, що ферма належить
якимось хіпанам-наркоманам,
у яких нема грошей,
і тому вони платять їжею.
завертаємо на ґрунтову дорогу.
таксист загубився, не знає, куди далі.
відмовляється везти,
бо машина не може проїхати багнюкою.
— ви ж мандрівники, звикли ходити пішки. платіть половину і йдіть далі пішки.
(злива, блискавки, десята вечора,
ми не знаємо, в який бік іти.
уже 10 км від населених пунктів.)
зрештою таксист везе-таки нас назад у Сан-Хосе,
не забуває взяти гроші,
знаходить іншого таксиста.
той теж не знає, де, в біса, ця ферма,
дзвонить зі свого мобільного,
довго слухає інструкції.
їдемо ще раз.
у місці, де перший відмовився везти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.