Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

      Пройшла як мінімум година з того моменту, як я почав шукати той клятий амулет, а я вже його ненавиджу. Тут стільки мотлоху, що у мене навіть з'являються підозри, що якщо я не знайду потрібну річ на «поверхні», треба буде шукати ще й у старих, нікому не потрібних клаптях одягу та інших речей з тканини. Але сподіваюсь, що такого не буде.

      Так ще й ці кляті привиди. Вони з'являються в зникають наче бажаючи мене налякати якимось чином. Навіть інколи кажуть щось. Але коли я кліпаю, вони майже одразу зникають. Не розумію, вони хочуть, щоб я від серцевого нападу підчас подібного «візиту» помер, чи допоміг їм з їх проблемою?

     Що ж, добре. Треба не відволікатися. Чим швидше знайду, тим швидше піду звідси.

      Стіни поступово давили на мене. Мені становилось все більш неприємно знаходитися серед подібних кімнат та коридорів, знаючи, що я не зможу нічого зламати. Вогонь тільки спалить увесь цей мотлох. Повітря мені самому скоро може не вистачати, бо усі вікна і якісь діри закриті так, що навіть сильний вітер не зможе сюди проникнути.

     Я звісно я міг би зламати скло і вільно вилезти звідси, але по-перше, віконні рами досить малі для мене, а по-друге, коли я спробував зламати одне з вікон на другому поверсі, скло було наче залізнимч тому нічого не вийшло.

     Я знову згадав той сон, де я не міг поворухнутися, а тільки дивився на те, як невідома дівчина вилазила зі своєї западні, й погрозливо наближалась до мене, наче бажаючи помститися за щось. Зараз мені здалось, що дівчині з мого сну навіть подобалось те, що я поступово відчував дискомфорт все сильніше й сильніше, через що вона рухалась доволі повільно, щоб запам'ятати цю картину на доволі довгий час.

      Зараз у мене таке ж відчуття дискомфорту, але вже від того, що стіни давлять на мене. Я не звик знаходитися у таких малих кімнатах. Мені майже постійно здавалось, що повітря ось-ось закінчиться, через що мені треба поспішити. Інакше я тут точно залишуся назавжди, приєднавшись до тих духів та привидів...

     Так. Амулет, амулет, амулет. Де можуть знаходитися амулети? Там, де були жінки, бо частіше за все вони полюбляють усілякі прикраси. Або там, де були діти. Вони могли вкрасти його, або просто підібрати на вулиці, не знаючи, чий він і що може статися, якщо вони просто візьмуть його з собою додому.

     Він мав приємну холодну текстуру, по якій я водив пальцями як мінімум декілька хвилин, насолоджуючись. Його хотілося торкатися й торкатися, доки або пальці не втомляться, або батьки не знайдуть тобі якесь заняття. Тепер я розумію, чому цей хлопець, у кімнаті якого я якраз в знайшов цей амулет, захотів його забрати з собою. Гарна прикраса, нічого не скажеш.

    На ньому було зображене сонце, рот якого розтягнувся у посмішці. Ця посмішка була звичайною, не погрозливою, а сонця обличчя було трохи незвичним. Воно навіть було майже не схоже на звичайне обличчя людей. Великими відмінами було те, що воно мало в роті гострі зуби, а очі були неприродно великими.

     Але на диво, воно не змушувало мене відчувати той страх, який мене змушували відчувати ці стіни довкола мене, які до сих пір давили на мене.

     Так, що нам там треба було зробити?... Ах так, покласти на сонце. Але як я до сонця дістану?! Мене ж навіть не випускають звідси. Хоча... Швидко піднявшись на четвертий поверх, я поклав амулет на промені сонця. Сподіваюсь, спрацює.

     Спустившись на перший, я легенько штовхнув доволі важкі двері. Серце завмерло від передчуття. Я навіть дихати на декілька секунд перестав. І... Так. Нарешті мене звідси випустили! Я вільний!

     Я швидко вириваюсь на вулицю і вдихаю на повні груди. Свобода! Нарешті! Тепер на мене більше нічого не давить. Але я стільки радувався цій свободі, які так різко зміг отримати, що не помітив, як влетів у дерево. Впавши на землю, я сильно вдарився головою. Але різко, моє тіло почало падати далі, що мене здивувало. Я спробував подивитися, що взагалі відбувається, але окрім темряви довкола не зміг нічого нормально роздивитися.

     Та що ж це таке то, га?! Неприємності за неприємностями! І чому вони переслідують тільки мене, а не когось іншого?...