Читати книгу - "Аптекар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біля дверей у спальне приміщення вона тільки похитала головою. Собака чи то прогриз, чи то видряпав дірку заввишки понад шістдесят сантиметрів і сантиметрів тридцять завширшки просто посередині важких дерев’яних дверей. Добре, що хоч він перескочив машину, а не прогриз крізь неї собі шлях.
Вона вже закінчувала завантажувати речі в багажник, коли повернувся Деніел.
— Файні капрі, — прокоментував Кевін, змотуючи дріт із гака для захоплення в акуратну спіраль.
Алекс стало цікаво, чи лазив він на дах, щоб забрати його і, якщо справді подерся, чому вона нічого не помітила.
Штани в Деніела й справді сягали лише до половини литки. Бавовняна сорочка була завеликою на кілька розмірів, а рукави, мабуть, теж були закороткі, тому він закотив їх до ліктів.
— Якби в мене була хоча б половина гідрокостюма, — зітхнув Деніел, — я був би готовий вийти у світ.
Кевін гмикнув.
— У мене був би цілий гідрокостюм, якби психічка не була такою збоченою.
— Не лести собі, я шукала зброю.
Деніел помітив, що вона зачиняє багажник.
— Ти вже їдеш?
— Так, маю поїхати кудись у безпечне місце, щоб поспати.
Вона, мабуть, мала дуже виснажений вигляд, тож її пояснення видавалось трохи недоречним.
— Я поміркував і… — озвався Деніел, потім завагався.
Кевін, збентежившись, відірвав очі від рушниці.
— Про що ти поміркував? — спитав Кевін підозріливим тоном.
— Я розмірковував про скорпіонів у банці. Алекс сказала, що існує всього два ймовірних підсумки: або один убиває іншого, або гинуть обидва. От мені й спало на думку, що, мабуть, ті, хто прагнули вашої смерті, міркували так само.
— І?
— Але є й третій варіант, — додала вона, збагнувши, до чого веде Деніел. — Скорпіони розповзуться. Такого вони не сподіватимуться. І тому ти, Деніеле, будеш у безпеці.
— Але є й четвертий варіант, — мовив Деніел. — Я про нього розмірковував.
Кевін нахилив голову набік. Очевидно, він нічого не допетрав. А вона збагнула за мить до того, як Деніел вимовив ці слова.
— А що, як скорпіони об’єднають зусилля?
Вона прикусила губи, потім розтулила, зачепивши тріщину на губі.
Кевін простогнав:
— Припини плутатись під ногами, Денні.
— Я не жартую. Вони й близько такого не сподіватимуться. І ми в удвічі більшій безпеці, адже обидва небезпечні створіння у нашій команді.
— Не буде такого.
Вона підійшла до нього.
— Слушна думка, Деніеле, але, гадаю, деякі особисті проблеми, можливо, буде занадто важко подолати.
— Кев не такий уже й поганий. Ти звикнеш до нього.
— Це я непоганий? — Кевін фуркнув, дивлячись крізь приціл.
Деніел поглянув просто на неї.
— Ти розмірковуєш, чи не повернутись, хіба ні? Що ти казала про те, що навідаєш комору?
Недалекоглядно для цивільного!
— Я над цим розмірковую.
Тепер Кевінова увага цілком була прикута до них.
— Контрудар?
— Можливо, спрацює? — мовила вона. — Є певна модель… і, розглянувши її, я розумію, що, можливо, насправді про мене знає не так багато людей. Тому вони аж так далеко зайшли, прагнучи мати шанси 50 на 50, аби виманити мене. Гадаю, мене тримають у таємниці, тож якщо я зможу позбавитися тих, хто цей секрет знає… тоді більше ніхто мене не шукатиме.
— Цікаво, чи можна сказати те ж саме про мене? — розмірковуючи, промовив Кевін. — Якщо вони покладаються на це, щоб дістатись до мене, то, гадаєш, моє існування також утаємничене?
— Цілком логічно.
— Як ти дізнаєшся, хто знає цю таємницю?
— Якщо я перебуватиму у Вашингтоні, коли перешлю свої нотатки Карстену, то зможу підглянути, хто по них прийде. Якщо мене тримають у секреті, то вони не зможуть зробити цього в офісі.
— Вони збагнуть, що ти неподалік. Тебе видасть ІР-адреса.
— Можливо, до певного часу ми зможемо працювати разом. Отже, хтось із вас міг би відправити замість мене цей імейл здалеку.
— Наскільки ти досвідчена у стеженні? — раптом спитав Кевін.
— Е-е-е… я набралась досвіду протягом останніх кількох років…
— А тебе навчали цьому професійно?
— Я науковець, а не оперативний співробітник.
Він кивнув.
— Я навчу.
Вона захитала головою.
— Ти ж знову мрець, пам’ятаєш? Ви з Деніелом знову маєте зникнути. Дарованому коневі у зуби не дивляться.
— Що за дурне прислів’я? Якби троянці таки подивились у зуби дарованому коневі, могли б виграти війну.
— Забудь про те прислів’я. Я просто намагаюся владнати життя Деніелові.
Деніел продовжував мовчки спостерігати і ходити туди-сюди.
— Послухай-но, Олеандре, мене навчали по-справжньому. Багато. Ніхто не впіймає мене під час спостереження, і побачити я здатен більше, ніж ти. У мене є місце, де я можу сховати Деніела й де він буде у цілковитій безпеці, тому річ не в тім. Тож, якщо ти маєш рацію і цей посланець від Карстена побіжить до своїх замовників, він покаже мені, хто в Агенції все це вигадав. Я побачу, хто наражав Денні на небезпеку, щоб дістатись до мене. Тоді я вирішу свою проблему, а ти — свої.
Вона обміркувала почуте, намагаючись бути безсторонньою. Її неприязнь до Деніелового брата затьмарювала її міркування. Хоча вона й розуміла, що таке ставлення до нього було несправедливе. А сама вона поводилась би, як Кевін, якби її кревного брата чи сестру прикували до столу? Чи зробила б те ж саме, усе, на що здатна?
Утім, вона все одно шкодувала, що не має змоги впорснути йому щось, щоб він впав в агонію, хоч би разочок.
— Найперше — не клич мене Олеандром, — мовила вона.
Він самовпевнено усміхнувся.
— По-друге, я розумію, про що ти говориш. Але як ми координуватимемо нашу співпрацю? Зараз мені ненадовго потрібно залягти на дно, — і вона показала на своє обличчя.
— Ти винен за це перед нею, — мовив Деніел. — Якщо маєш безпечний сховок для мене, то, можливо, їй теж можна там причаїтись? Принаймні допоки її рани не загояться.
— Я нічого їй не винен, можливо, хіба що ще один стусан в обличчя, — гаркнув Кевін. Деніел, не стримавшись, ступив крок у його бік, і Кевін підняв руки, показуючи жестом, мовляв, «здаюся» й зітхаючи. — Але нам доведеться швидко ворушитись, тому, мабуть, цей варіант може бути найпростішим рішенням. Однак згодом вона може нас підвести. Літак уже не врятувати — приземляючись, мені довелося зіскакувати з парашутом. Через мене доведеться нам іти пішки.
Деінел витріщив очі, не ймучи віри. Кевін розреготався, побачивши його вираз обличчя, потім повернувся, усміхаючись, до неї. Його погляд перебіг на пса, потім знов на неї, і усмішка стала ширшою.
— Можливо, мені сподобається бачити тебе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.